Під забороною: Повернення

Розділ 30

Промайнуло ще два довгих і тяжких дні у пошуках будь-якої потрібної нам інформації. Але нічого не вдавалося. Ми шукали відповіді у бібліотечних книгах, намагалися довідатися у королеви - все марно. Мати стояла на своєму - що самостійно справиться із проблемою.
Зв'язку із друзями ми більше не мали. Хоча й ми тепер знаємо про існування зв'язкового центу, але фактично це тільки погіршило ситуацію. Пробратися туди самим - не можливо, як би ми не хотіли. Ніхто із нас не запам'ятав точної дороги, а постійні повороти у різні боки та розвилки все ускладнювали. Тунель зроблений так, аби навіть якщо хтось і знайде його, хоча й це мало ймовірно, він просто не зміг знайти дорогу до центу зв'язку. Що приховували інші стежини тунелю - ми не знали. І дізнаватися не дуже хотіли. До того ж, мати поклала охорону недалеко від стіни із «чарівною цеглинкою».
На ранок, Емелі вирішила повернутися до Декстера. Напевне подруга зрозуміла, що користі від неї тут ніякої і нової інформації ще довго не буде. От і виріши по-швидше розповісти про зв'язковий центр коханому. Листи передавати ми не ризикували.
Ми із Пашою самотньо сиділи у його кімнатці. Я обіперлася ліктями на підвіконня і вдивлялася кудись в далечінь. Місто було як завжди метушливим. Люди закуповували теплі речі і вовняні ковдри на зиму. Деякі обмінювали все це на мішки із продовольством. Мені у вічі впали два кумедних чоловіка, які леть-леть несли величезну тугу м'яса, більшу за них обох разом узятих. Коліна переднього постійно підкошувалися. Він кричав щось задньому, який, через обмежену оглядавість, неодноразово шпортався. Люди намагалися оминути їх десятою дорогою і лише здивовано витріщялися.
Я подалася тілом трохи блище до вікна, поки не вперлася лобом у холодне скло. Мені у палаці ніколи не треба було думати ні за продовольство, ні за теплі речі. Це все з'являлося саме собою і так само зникало. Я навіть у кімнаті ніколи не прибирала самотужки. Лише одного разу відшкрябувала підлогу тронної зали у якості покарання від матері.
- І що нам тепер робити ? - знесилено промовила я.
Хлопець мовчав. Секунду, дві.... Я обернулася до нього обличчям, прокрутивши лоба на склі. Паша наступлено сидів на ліжку, склавши руки на грудях. Він дивився в одну точку і щось ретельно обдумував.
Відчувши на собі мій погляд, він підвів очі і відповів: - Чекати.
Так, Паша правий, все що нам залишається - чекати.
Я голосно видихнула.
Ще кілька хвилин ми провели у повній тиші.
- Ходімо в місто, - несподівано вирвалося у мене.