Під забороною: Повернення

Розділ 31

***
Паша

Я лежав у власній кімнаті і намагався не думати про нашу сьогоднішню розмову. Нам було добре разом, доки ми не починали замислюватися над майбутнім. Чесно кажучи, я не бачив жадного варіанту розвитку подій, який підійшов би нам обом. Від цього мені було боляче.
Я крутився у ліжку намагаючись знайти зручну позу для сну. Як би я не намагався себе обманювати, але це місто було не для мене. Це не моє життя. Усе частіше я згадував про Сніжку. Скоро її день народження. Вона виглядала схвильованою, коли ми говорили. Сумніваюся, що справи із татовим бізнесом, які я на неї егоїстично взвалив, ішли добре.
Я пролежав у роздумах довго, доки нарешті сонно стулив повіки і вже почав застнати, коли у мою кімнату увірвалася Браєр. Дівчина тихо ступала скрипучим дерев'яним паркетом. Вона зовсім не кричала, але підійшовши, почала енергійно штурхати мене руками:
- Паша прокинься! Прокидайся!
- Ти чого? - сонно повертаючись обличчям до Браєр, промовив я.
- У мене є дещо дуже важливе!
- Ти вирішила побажати мені надобраніч?
- Дурнику ти!
Я хрипло посміявся.
- Спати ще рано! Подивися, що я знайшла в кімнаті.
Останнє речення дівчина проказала тихіше інших. Рай швидко запалила свічку у настільному підсвічнику. Я знехотя розплющив очі, мружачись від раптового світла.
- Дивися!
Дівчина простягнула мені якусь річ і я знехотя взяв її та підніс до очей. Трішки придивившись я різько сів на ліжку і підніс коробочку блище до світла. Секунду я не вірив своїм очам, а тоді сказав:
- Це рація!
Я радісно крутив прибор у руках.
- Та сама рація? - запитала дівчина.
- Так!
- То ми можемо зв'язатися з нашими?
- Так, Браєр!
Я побачив її щасливі, блискучі очі.
- Там було ще це, - дівчина віддала мені маленьку записочку на якій синім чорнилом були красиво виведені каліграфічні букви:
«Варто тобі лише подумати - я з'явлюся...»
Ми подивилися в очі одне одному і одночасно вимовили: - Христина.
Це були її останні слова, перед тим, як вона зникла, а ми відправилися у палац.
Я уважно переглянув усі кнопки і помітив там чорненьку, ймовірно для зв'зку. Збоку був оранжевий повзунок - вмикач.
Я посунув повзунок, увімкнувши апарат.
- Прийом, - сказав я, зажавши широку чорну кнопку.
У відповідь чулося лише шипіння. Я перекрутив чорний повзунок зверху, що відповідав за радіо хвилю.
- Прийом, - спробував я знову. Браєр очікувально дивилася на мене.
- Тут немає сигналу.
Я оглянув кімнату і недовго думаючи рвучко піднявся і підійшов до вікна.
- Авжеж тут немає сигналу, - промовив я, відчиняючи вікно. - У місті не може бути сильного сигналу, так до того ж тут грубезні стіни.
З прочиненого вікна линув холодний, майже зимовий, вітер. По шкірі миттю пробіглися крижані мурахи.
- Прийом, - ще раз повторив я, виставляючи залізу антенну якомога подалі.
Нічого не відбувалося ще секунд десять, поки я не побачив, леть помітну при такому світлі, білу мітку, намальовану вручну, біля повзунка зміни радіохвиль. Я крутнув його так, аби курсорчик був направлений прямо на неї і:
- Прийом...Прийом, - за секунд п'ять я промовив це знову. - Прийом..Браєр нічого не вийд...
- Паша!
Моє серце радісно затріпотіло від знайомих ноток у голосі.
- Паша!
- Сніжка?
- Паша у вас вишло! - радісно викрикнула сестра на іншому кінці лінії.  - Дімітрій, Каміла сюди!
- Що? - леть чутно промовив жіночий голос на фоні.
- Це вони? - радісно запитала Браєр йдучи до мене. Вона стала заду мене і обійняла однією рукою.
- У них вийшло!
- Вийшло?! - тепер голос Каміли чувся ще блище.
- Так!
- Привіт! - голосно промовила Браєр.
Я мимоволі ширше посміхнувся, кинувши на неї короткий погляд. Дівчина не розуміла принципу роботи рації і тим більше, де знаходиться мікрофон. Тому вона просто мало не кричала. Цим вона нагадала мені глуховатих літніх людей.
- Ми вже гадали, що не зв'яжемося з вами ніколи.
- Так, зараз немає часу на балачки! - командирським тоном промовила Каміла. - У нас великі проблеми і ми не знаємо, наскільки багато про це знаєте ви.
- Ми не знаємо нічого, - правдиво сказав я.
- О! - голос дівчини звучав розчаровано. - Ну я спробую переповісти коротко....
- Короче Паша, нам сра...
- Сніжно ну не настільки ж коротко! - перебила її одна із близнят.
- Обнаділиво, - іронічно промовив я, зрозумівши, що мала на увазі сестра.
- Ми маємо достовірну інформацію від керівництва міста, - почувався стриманий чоловічий голос Дімітрія, - що Ревен, м'яко кажучи, не задоволений тим, що ми вчинили. Але справа не так у нас, як в угоді на яку він планував нас обміняти. Тепер, як ми розуміємо, цю угоду він отримати не може і планує отримати бажане військовим шляхом.
- Цей придурок хоче на нас напасти! - знову не коректно висловилася Сніжка.
Від слів Дімітрія до горла підступив гіркий ком. Забуте відчуття небезпеки і тривоги, різько підступило у голову пульсуючим болем.
- Це вже точно? - запитав я, радше для того щоб заповнити тишу.
- Так...
- А на яких підставах?
- Тих самих, для чого вас тримали у місті1, - відповів Дімітрій.
- Яких? - ще раз перепитав я.
- В сенсі яких? Ви не знаєте чому вас тримав Ревен? - хлопець був здивованим.
Але і ми з Браєр теж. Ми швидко перекинулися поглядами із дівчиною і зрозуміли, що настільки захопилися королівськими справами, що й навіть не дізналися чому Ревен так довго тримав нас там. Адже ми точно знали, що це не просто так.
- Ні, ми нічого не знаємо, - із відчаєм відповів я і потер пальцями переносицю.
- А, - Дімітрій був розгубленим і розчарованим.
- Вам треба як можна швидше переконати королеву розповісти вам усе і почати ставитися до його заяв серйозно, - проказала Каміла, і вже тихіше, додала: - Поки не пізно.
- Скільки у нас є часу, щоб запобігти нападу?
- У нас його немає...
По обидві сторони запанувала глуха тиша.