Під забороною: Повернення

Розділ 27

***

- Я зовсім нічого не розумію! - промовив Паша проходжаючи туди-сюди кімнатою. - Ревен хоче напасти. Як? Для чого?
- Можливо, тому що не знищив нас? - вкинула я.
- Ні, - швидко заперечив хлопець. - Для кожної війни потрібен мотив. Ми не мотив. Він і нас використовував як зброю проти наших міст. Я підозрюю, що його досі цікавлять ті самі речі, але що саме це було?
За вікном був сонячний осінній день. Золоте листя на деревах вже почало активно опадати, кружляючи у своєму останньому вальсі. Напів-голі дерева повільно хиталися к такт вітру, а я уважно за ними слідкувала.
«Який мотив, який мотив?» роздумувала я.
- Чомусь він не вбив нас зразу. Чомусь ми були йому потрібні і більше ніж близнята. Не забувайте, нас тримали у різних корпусах!
- Послухайте, - зірвалася Емелі. Дівчина досі відчувала свою вину за вчорашнє. - Дімітрій вклав ще одну записку. Він сказав, що у палаці ніби є якась рація, комунікаційна с... Щось там на с. Може це мотив?
- Станція? - здивувався Паша невідомому для нас із Міл слову.
- Так, так і написав.
- Тут є рація?! - очі хлопця округлились від здивування. - І вона весь цей час була тут?!
- А що це означає? - запитала я. Я відчула як у грудях зароджується знайоме відчуття тривоги до невідомого.
- Це означає, що ми можемо зв'язатися з ними...

***

Після слів Паші ми швидко почали перебирати можливі варіанти, де ж вона може бути.
- Так, це дуже таємні речі. Відповідно, вони можливо замасковані під чимось іншим.
Озвучивши цю ідею ми почали перебирати різні предмети інтер'єру. Усі вони здавалися звичайними. Ми бігали палацом і його залами у пошука чогось незвичайного.
- Ні, так не піде. Все не може бути так просто, - промовив Паша, тяжко всівшись на коштовну софу. - Ми перебрали десятки залів, бібліотеку... Треба шукати в іншому місці.
- Де? - запитала я, уважно придивляючись до мідяного торшеру.
- Для рації потрібен підзаряд. Наврядче вона на батарейках, адже їх не можливо сюди поставляти. Їй потрібна електрика...
- Що це таке? - спокійно допитувався я, приступивши до «обшуку» книжкової полиці.
- Струм, електрика, дріт..., - з надією на розуміння казав хлопець апсолютно невідомі для нас із Емелі поняття.
- Я чула щось схоже у місті1, - почала згадувати я.
- Я теж, але у нас такого точно немає, - погодилась Міл. - А як воно взагалі виглядає, ця електрика.
- Електромати, вони стріляли струмом, типу електрикою, - нагадував Паша.
- А, так я пам'ятаю їх.
- Ліза розповідала, що вони заряджалися від сонячного світла, - пригадала я, далі оглядаючи книги.
- Сонячні батареї! - скрикнув Паша. - От воно що!
- А що воно таке? - запитала Емелі, повернувшись обличчям до хлопця. Я зробила теж саме.
Хлопець зірвався на ноги і почав швидко пояснювати: - Простими словами великі плити, які поглинають сонячне світло і виробляють енергію. Їх можна гарно замаскувати під черепицю, тому це ідеальний для вас варіант.
- Тобто вони можуть бути десь... - почала я.
- Так, вони десь на даху! - швидко закінчив Паша. - Десь в непримітному місці.
- І нам треба зараз лізти на дах? - із відчаєм запитала Емелі, сподіваючись отримати негативну відповідь. Неотримавши її, дівчина із відчаєм подивилася на свої підбори.
- Якщо ми матимемо доказ того, що тут є сонячні батареї - ми знатимемо, що друзі дійсно мають рацію.
Наткнувшись на здивований погляд Емелі, хлопець додав:
- Я маю на увазі, що вони праві. Це вислів такий...
- Ну то на що ми чекаємо? Ходімо, - скерувала я.