Під забороною: Повернення

Розділ 11

***

На вулиці яскраво світило обіднє сонечко, осінньому теплу раділи співаючі під вікном пташки. Навіть небо сьогодні було без єдиної хмаринки.
Не дивлячись на те, що час вже невпинно наближався до середини осені, сьогоднішній день був леть не найтеплішим за все наше перебування вдома.
Ми сиділи із Міл на даху одінєї із веж. На невеличкому кругленькому столику стояли дві чашечки із гарячим напоєм і таця із печивом.
Дівчина, що сиділа навпроти мене, взяла за вушко одну із чашечок і відпила з неї. Її біляве волосся розвивав прохолодний вітер, разом із прозорою смарагдовою накидкою на плечах.
- Ммм, як я обожнюю ваш гарячий шоколад. Наша кухня ніколи не могла повторити цей смак.
Я задумливо постукала пушками пальців по фарфоровій чашечці. За спиною подруги відкривався вид на місто. Таке велике і безкрає. Тисячі будиночків та замків вкривали улоговини та пагорби, і заходили далеко за горизонт. А серед них, кипіло життя тисяч мешканців.
- Чому ти така задумана? 
- Я не знаю, - чесно відповіла я.
- Та не хвилюйся ти на рахунок балу. Декстер пообіцяв, що вимуштрує Пашу. Все буде добре, - посміхаючись сказала вона.
- Воно то буде..., я не знаю у чому справа. Ніби і усе добре, але...я не знаю.
Попри чудову погоду, з самого ранку я була наче опущена у воду. Сотні думаю безперестанку роїлися у мої голові, під кочуючи до горла гіркий ком. А у грудях відчутно зачаїлося відчуття тривоги.
- Як мама? - вичикавши деякий час, запитала Міл.
Я підвела очі і зустрілася поглядом із подругою. Ще задовго до подорожі, наші з Емелі стосунки з мамами бажали, м'яко кажучи, кращого. Вони й стали нашими причинами для втечі.
- Мама, як мама. Нічого нового. Ні гірше, ні краще, - сказала я.
- Вона знає про..., - дівчина не закінчила, але ми обоє все зрозуміли - мої стосунки із Пашою.
- Ні, не знає, - чесно відповіла я.
- І як ти плануєш сказати?
Я мовчала.
- Чи не плануєш? - закінчила Емелі. - А як там Марик? - подруга перевела тему, за що я була їй вдячна.
- Він приїжджав до мене, - сказала я, відпивши ковток гарячого в'язкого напою. Шоколад ніжно розтікався моїм горлом, даруючи приємний солодкий смак. Єдиний мінус - після цього прокидалася спрага.
- Мама тоді добряче начудила. Вона відіслала усю охорону, служниць - усіх! Марик типу мав мене «приборкати», «поговорити»... Добре, що Паша виявився поруч.
- Марик, прибократи? - щиро здивувалася Міл. - Ти не подумай, я вірю тобі, просто Марик завжди здавався таким...спокійним.
- Мені самій було дуже дивно, - призналася я, та відсьобнула ще один ковток гарячого шоколаду, що наче змивав увесь негатив, що підкотився гірким комком до мого горла. - Він розповів мені про плани на рахунок весілля. Я дала йому зрозуміти, що не збираюся виходити за нього заміж, що я його не кохаю і його наче прорвало. Я не хочу це згадувати...Добре, що все позаду, - закінчила я.
- Так, - протяжно погодилась подруга.
- А твоя мама? - запитала я, аби перевести тему.
- А що моя мама? - подруга сховала очі і почала, як і завжди при розмові про її матусю, тараторити, без права вставити слово: - Вона ні каплі не змінилася. Не знаю, на що я сподівалася? Коли ми приїхали у палац, вона почала наполягати на нашому з Декстером весілі. Питалася чи я не вагітна. Я казала, що звісно ні! Але ця ідіотка зробила собі висновок, що це саме через мене ми повернулися, бо я типу залетіла і почала мене картати. Він не візьме тебе заміж, королям не потрібні гулящі! Та він тебе обишив! Ти йому не потрібна! Не могла хоча б раз в житті зробити щось нормально?! - дівчина перевела погляд і продовжила: - Ну коротше, вона мене дістастала і, після того як я не отримала від тебе відповіді, я вирішила відправитись до Макваєрів, а звідти, разом із Дексом до тебе, але він мене випередив. Виявляється його мати теж його дістала. Що з нашими мамами не так? Це всі королеви такі противні? І коли я збиралася відїжджати до нього, Декс підїхав  прямо до брами мого палацу і я, нероздумуючи, вхопила одну з валіз, до речі не прогадала, - сказала дівчина, оглянувши свій наряд, що мимоволі викликало усмішку на моєму обличчі, - і ми поїхали до вас. І теж, до речі, не прогадали. Посваритися через вальс, - з насмішкою сказала вона. - Це тільки ви так могли!
Усмішка з мого обличчя спала. Як я не намагалася про це не згадувати, ось воно мене догнало.
Я насправді сильно переживала на рахунок вальсу, балу, адже, якщо Паша таки не вивчить його, мені, скоріш за все, таки доведеться танцювати його з Мариком. Я не можу просто простояти самотньо весь вальс принцеси. Я мушу його станцювати, а от з ким... вирішувати вже Паші.
- Слухай, не хочеш прогулятися? - запитала подруга, накривши мою долоню своєю.
- У нашій оранжереї зараз стільки садівників, що туди краще не пхатися, - чесно відповіла я.
Підготовка до балу йшла «повним ходом». У нашому замку цілими днями копошилися сотні садівників, реставраторів, художників, майстрів та кухарів. Кажуть, що королева навіть замовила свій портрет.
- Та в якій оранжереї, Рай? Підемо в місто! - хитро промовила подруга.
- Ти маєш на увазі втекти?
- Так, - підтвердила дівчина посміхнувшись на одну сторону.
Я підняла очі і заглянула в її. Зараз вони були такими ж безтурботними як і пів року назат, до нашої подорожі. Веселі бісики підсвічували блакитні очі зсередини.
Я мовчки кивнула, а на моєму обличчя з'явилася бунтарська посмішка.

***
Паша:

Декстер дав мені три хвилини на відпочинок.
Після його «лекції» я носився мов навіжений бальним залом по десять годин на день.
Яким безтолковим не здавався мені раніше цей танець, я був дуже вдячний нашій довгій подорожі за добре розвинуті м'язи. Інакше, гадаю, біль у м'язах був би мені забезпечений.
Я відпив води із скляного кухлика. Кілька прохолодних крапель стекли по моєму підборіддю. Я перевів погляд на одне із величезних вікон зали. З нього відкривався вид на широке, безкрає місто, домівку моїх друзів та дівчини. Зразу за високими мурами палацу, активно кипіло життя.
Біля воріт я помітив дивного хлопчака. Він був одягнутий у старе лахміття, із десятками латок на штанах і сорочці. На голові він мав дивного коричневого капелюха, який теж випромінював старість і бідність. Та щось було не так у цьому хлопчику. Він постійно наче вагався і роззирався по сторонам.
Я примружив очі аби краще його розгледіти. З такоії відстані складно було про щось казати, але на вигляд йому років чотирнадцять. Правда ходив він чомусь дуже знайомо. Щось мені підказувало, що я його вже знаю.
Хлопчик рушив до вартових і щось їм сказав. Після його слів, чоловіки зірвалися з місця і побігли в сторону королівського саду, залишивши ворота без охорони.
Мої плечі рефлекторно напружились: « Це що, напад?» Цей хлопчак зараз заведе своїх напарників всередину.
За кілька секунд, незрозуміло звідки взявся інший хлопчик. Цей був ще нищим і замість капелюха на голові мав щось схоже на наший кап'юшон. Хода цього підлітка мені теж була знайомою.  Дуже знайомою.
Хлопчики почали щось обговорювати, менший з них відчинив браму. Вони обоє вийшли за територію палацу.
Ці двоє так і залишились для мене дивними незнайомцями, якби не випадковість. Вітер припідняв на мить капелюх одного з них. Хлопець притримав його руками. Але цієї миті вистачило для того щоб я розгледів довге біляве волосся скручене у гульку, заховане під ним. Аби впевнитися у своїх здогадках я уважніше придивився до фігур підлітків. У очі кидалися непропорційно широкі, порівняно із плечима, бедра нищого хлопчика. Жіночі бедра. Та й не хлопчики це були зовсім. Щойно палац покинули Браєр та Емелі.