Під забороною: Повернення

Розділ 52

***

Сьогодні мені робили другу перемотку. Раніше, коли я здерла руки, мені допомагав Паша. Але тепер він корчив із себе неприступного і я навіть не хотіла звертатися до нього по допомогу.
Ми сіли у палатці Емелі та Декса. Я роздягнулася до майки і дала Міл свою руку. Дівчина намагалася робити усе повільно. Вона змочувала присохлу кров на бинті теплою водою із струмка, яку загрів Декстер. Але всеодно мені було боляче.
- А-а!
- Я намагаюся, - промовила подруга.
- Не віддирай його, зачекай доки він відійде сам.
- Але ми так вічність чекатимемо!
- А інакше ти зідреш мені м'ясо! - протестувалася я.
- Ні, ти не розумієш, тут просто кров звернулася і....
- А-а! Емелі! - болісно викрикнула я. - Тобі треба вести тортури!
Дівчина різько відхилилася.
- Так, не хочеш, клич інших!
- Та хочу я, хочу. Просто мені боляче.
- Терпи! - дівчина нахилилася до моєї руки. - Тобі ще народжувати! - усміхнено проказала вона улюблений аргумент старших жінок. Я посміхнулася і помахала головою.
- Ну в таких умовах для життя, сумніваюся, що я ще не безплідна.
Емелі засміялася.
- А-ай!
Я сиділа і намагалася витерпіти тортури від подруги.
- А хто тобі краще розмотутвав пов'язки?
- Ну взагалі найкраще це робив Макс. Але його тут немає. Я розраховувала на Пашу, але він кретин! А-а!
- І козел! - піддтакнула подруга.
- І козел, - погодилась я.
- Ну от і все. Тепер тільки нову накласти.
Дівчина обережно налила на рану трішки лікарського розчину. Він стік вниз змішався із водою і кров'ю у мищині під моєю рукою.
- Чому вас із Христьою так довго не було?
- Довго?
- Ну довгенько.
- Ми купалися в струмочку.
- О, то ви теж, - зраділа дівчина, а за секунду здивовано додала. - Стривай, а як?
- Голяком.
Дівчина припинила мотати і подивилася на мене, широко розплющеними очима.
- Ти голяком? Із Христиною, не із Пашою, із Хрис...
- Емелі!
Дівчина посміхнулася.
- А що тут такого? - запитала я, радше на свій захист, бо й сама розуміла що.
- Та так, - подруга награно скривилася. - Просто купалися голяком у струмку. Тільки не кажи, що це була її ідея.
- Ну так.
Міл засміялася.
- А що? - перепитала я.
- Ні ні, нічого...

***

День сьомий.
Ми продовжували нашу складну подорож. За моєї ініціативи, ми йшли, майже не зупиняючись. Я хотіла пройти як можна довшу дистанцію доки знову не випав сніг. По землі всеж іти було легше.
Я знала, що ми вже десь неподалік до місця зустрічі. Минулого разу дорога у нас зайняла майже тиждень. Цього могла трохи довше, але все ж - ще трішки.
Я крокувала замерзлою лісовою землею. Крізь широкі китиці ялин тут проглядалися сонячні промінчики. Вони зовсім не були теплими. Але радували око.
Я уважно дивилася під ноги, переступаючи кожен корінець аби не перечепитися. Навідмінну від нашої галасливої групки, лісові жителі були цілком спокійними. Час від часу я помічала тваринок, але їх було значно рідше ніж влітку. І взагалі, я сумніваюся в тому чи змогла б вполювати зараз для нас здобич.
Ззаду я почула сміх Емелі і Декстера:
- Так, таке було. А що? - весело промовляла дівчина.
- Нічого, просто..., - хлопець заміявся.
- Чого ви регочете? - запитала я.
- Я розповіла йому історію з нашого дининства.
- Яку? - я призупинилася і порівнялася кроком із друзями.
- Ну, коли нам було по п'ять. Ми сиділи на балу і я ревіла, бо хлопчики не запрошували мене на вальс. Та і взагалі, у тому віці мало хто кого запрошував! А тебе завжди запрошував Марик, бо батько йому так сказав. Ти підійшла, до мене, обійняла, і як зараз пам'ятаю, так серйозно промовила: Не плач Емелі, якщо ти не знайдеш собі принца, я можу поділитися своїм. Будемо разом його дружинами. Бачиш, які чоловіка зараз пішли. Нічого з них брати! 
Я засміялася, теж пригадавши. Це було на одному із балів матері. Вона часто влаштовувала їх і завжди наряджала мене у пишні жаркі сукенки, які я жах як ненавиділа. Але батько завжди мене слухав і купував мені легенькі. Ми з ним часто перевдягалися у зручніші сукні і домовлялися не казати мамі, хто мені їх давав.
Та й взагалі усі мої спогади, пов'язані із батьком - позитивні. Він ніколи не сварив мене. Я була малою, коли він помер, але й досі пам'ятаю його темно-карі добрі, повні любові, очі.
- Я була щедрою дитиною, - промовила я.
- Настільки, що готова була поділитися із мною власним чоловіком!
- Ну так Емелі, наче ти не скористалася цією пропозицією, - промовила я. Щоки Міл стали червоними, а обличчя було винуватим.
Зате ми із Декстером переглянулися і дружньо засміялися. Ми обоє майже відпустили ту ситуацію.