Під забороною: Повернення

Розділ 60

***

Ми із Пашею сиділи у літаку, трохи далі від решти. Із моїх очей вже не текли сльози. Вони просто пекли. Всередині я відчувала чорну діру. Чомусь кожного разу, коли я вже вважала, що гірше бути не може, ставало тільки гірше. Втрачати близьку тобі людину так боляче. Особливо після того, як дізнався про її почуття.
Хлопець ніжно обіймав мене однією рукою, а я поклала голову йому на груди.
- Браєр, - його голос був хрибким від суміші смутку і втоми. - Можна запитання?
- Так.
Він глибоко видихнув, переконавшись, що ніхто окрім нас не чує: - Що це було?
Моє серце неприємно заболіло. Я знала, що він питатиме саме це. Але сподівалася, що помиляюся.
- Просто... ви провели стільки часу разом, коли ми посварилися і..., - я здивовано обернула голову і подивилася йому у ввічі.
- Ні, я не знала про її почуття. У нас нічого не було. Ми просто дружили.
Я пригадала низку подій, які очевидно вказували на це, але я не хотіла це бачити. Про них я вирішила змовчати.
- Я не знала, - промовила я, знову із сльозами на очах. Мені пригадався її останній погляд на мене. Такий ніжний і повний жалю.
- Можемо залишити це між нами? - попросила я.
- Авжеж.
Кілька секунд ми мовчали.
- Може, ми б змогли вигадати, щось інше. Або ми могли ж просто убити Равена і не натискати кнопку. Якби ж тільки вона нам сказала.
Долоня хлопця легенько стиснула моє плече.
- Це ж не вирішило б наших проблем. Можливо тимчасово. Але з'явився б інший диктатор. І не факт, що хтось зміг би його зупинити. Вона врятувала нас усіх.
- Але вона могла жити, - мій голос бринів наче травинка на вітрі.
- Вона жила помстою, це було видно із перших днів. Каміла не така. Вона могла навіть пробачити Равену, але не Христина. Вона готова була піти на все, заради цього. Я гадаю, це зробило її нарешті щасливою...Хоча б на останню мить...
З моїх очей знову потекли сльози. Я ще міцніше притиснулася до Паші, а він обійняв мене обома руками. Я відчувала його заспокійливі поцілунки на голові. Вухом я чула як швидко билося його серце. Тоді на чолі я відчула його гарячу слізку.

***

- Ми зовсім скоро приземлимося на зупинці, звідки відправляють на літаках ваших до нас на навчання, - промовила із борту керування Ліза. - Тому прощайтеся і готуйтеся виходити ті, кому у місто3.
- Нам зараз виходити, - промовила я, поклавши руку на коліно хлопця. - Ідемо попрощаємося.
Я підвела очі угору і легенько посміхнулася. Я наштовхнулася на його погляд. Блакитно-крижані очі Паші винувато дивилися на мене.
- Я не піду з тобою Рай.
Його слова різонули мене прямо по серцю, яке і без того немало болю відчуло останнім часом.
- Але..., - безсило почала я. У мене більше не було наснаги для того, щоб щось від нього вимагати. Я була просто остаточно розчавленою словами коханого, адже розуміла, що це означає.
- Я сподівався, що ти підеш зі мною.
- Ну так, але ж не прямо зараз.
Він мовчки відвів погляд і стис щелепи. Я очікувально дивилася на нього, а коли зрозуміла, що його рішення не змінне, промовила:
- Я прийду до тебе, щойно узгоджу усе вдома.
Паша знову подивився мені у ввічі.
- Обіцяєш?
- Присягаюся! - сказала я, натянуто посміхнувшись.
Блондин теж посміхнувся. На його щоці виступили мої улюблені ямочки:
- Чим присягаєшся?
- Коханням!
Промовила я і міцно-міцно поцілувала його. Літак вже почав йти на посадку, а ми завершили поцілунок притулившись чолами і носиками одне до одного.
- Я кохаю тебе, - промовила я, тихенько.
- І я тебе, - відповів Паша і востаннє коротко мене поцілував.
Тоді я відхилилася і побігла прощатися із рештою. Усі були подавлені горем, але міцно обіймалися, адже невідомо, коли ми ще раз побачимося.
- Зажди! - промовив Макс, коли ми прощалися. - Ось візьми, - хлопець простягнув мені два білих балончика. - Це ті самі ліки. Із ними опік пройде швидше.
- Дякую! - я ще раз вдячно обійняла Макса. - Стривай, ти ж подумав про мене, ще у лісі, коли ми ховали наплічники?
- Так, - він посміхнувся. - Ну я може і трохи балабол, але все ж лікар!
Ми разом засміялися.
- Дякую! - наостанок сказала я. І відчула як літак приземлився. А ззаду мене підтримала міцна чоловіча рука, інакше поштовхом я б впала прямо на Макса.
Літак гальмував, а я обернулася обличчям до коханого і міцно обійняла його. Я притулилася до його грудей, намагаючись запам'ятати його запах. Той самий, який завжди діяв на мене як заспокійливе. Він тримав мене однією рукою. Його ніс був у моєму волосі і приємно лоскотав вушко.
Тоді я відчула ще один поштовх - зупинка. Двері прочинилися. На мої очі почали накочуватися сльози.
- Я прийду, обіцяю!
Він мовчки кивав притиснувши мене до себе обома руками. Я відчула як його руки спустилися нище і підійняли мене у повітря. Я розвела ноги і затисла їх навколо його стану. Руками я міцно обійняла його шию і цілувала її.
- Вже час! - промовила Ліза.
Наостанок я обійняла коханого, настільки сильно, настільки могла. Тоді відхилилася, востаннє поглянула у його блакитні очі і відчула ногами землю. Я швидко підбігла до Лізи і обійняла її.
- Дякую тобі за все! - промовила я і вибігла на вулицю. Там мене вже чекали Декстер і Емелі. Друзі нічого не запитували, а лише обійняли мене з обох боків.
Двері зачинилися. Я бачила обличчя Паші у ілюмінаторі.
- Я тебе кохаю! - прочитала я по його губах.
- Я тебе кохаю! - промовила я, посміхнувшись крізь сльози.
Тоді літак розвернувся і почав розганятися, для набору висоти. Зовсім скоро він здійнявся у повітря і заховався за шпилями сторічних ялиць. А я йшла у карету, яку для нас завчасно приготували. Схоже у містах вже знали про нашу перемогу.
Але мені було чомусь зовсім не весело. Я сіла у карету, прямо навпроти друзів.
У мене було два прохолодних флакончики у руці і понівечене серце, що кричало від болю, всередині.