Під забороною: Повернення

Розділ 28

***

Шукати сонячні батареї виявилося набагато важчою задачкою, ніж ми думали. Обійшовши дві тераси і пильно в оглянувши ту частину даху, яку ми змогли побачити Паша сказав:
- Ми так їх ніколи не знайдемо! - змучений хлопець бухнувся в кріселко, безнадійно продовжуючи вдивлятися у черепицю на даху.
- Що ти пропунуєш? - запитала я.
- Ми можемо вилізти на дах?
- Скоріше ні, ніж так, - відповіла я.
- Чому?
- Він під дуже крутим кутом. Навіть якщо ми знайдемо спосіб на нього вилізти, скоріше за все полетимо додолу.
- А як його ремонтують? - нервово запитав Паша.
Я промовчала, усміхнувшись лише одним кутиком губ.
Блондин перевів погляд від мене на місто. Людей на вуличках майже не було. На вулиці ставало прохолодно. Листопад вже струсив із дерев золотаве листя, яке вкривало бордюри. Із димарів сотень хатин йшов сірий дим. Він наповнював свіже вечірнє повітря специфічним запахом. Десь далеко на горизонті проглядався ще один великий палац.
Моє каштанове волосся сміливо роздував холодний вітер, заліплюючи очі. Я марно намагалася прибрати його з обличчя, заклавши за вуха.
Я помітила як хлопець пильно вглядався у далечінь, потираючи плече, на якому він мав шрам. У його блакитних очах відбивалося тепле світло західного сонця. Раптом хлопець повернувся до мене:
- Ну тоді, ми підемо на одну хитрість.

***

Увечері мати знову влаштувала спільну вечерю. По її злісним поглядам на мене, було зрозуміло, що вона мені не пробачила. Вона досі злилася через те, що випадково побачила вчора. Але мені до цього не було ніякого діла. Наша головна мета зараз - це вияснити, що замишляє Ревен і наскільки серйозні його наміри.
Радість через повернення з полону затьмарила наш розум і ми так і не вияснили, чому командиру міста було так вигідно тримати нас в заручниках. Чому не вбив відразу?
Тому це треба було зробити зараз. Зараз, бо потім буде надто пізно.
- Чула, ви сьогодні цілий день мотался по палацу наче навіжені, - з посмішкою на обличчі, промовила мати. - Ви намагалися знайти тут Ревена чи його засланців? Чи просто зганяли калорії.
Королева не вважала нас достатньо дорослими та розумними аби бути в курсі ситуації. Вона уміло наніпулювала маленьким столовим ножем, розрізаючи шматочок їжі та кладучи його до рота.
Ми мовчали. У нас досі не було ніяких доказів існування сторонніх предметів у палаці. Жодного розумного аргументу. Жодного. Окрім, хіба що Паші:
- Та ні. Ми не марнували час, навідміну від вас, Ваша Високосте, - спокійно промовив хлопець і поклав шматочок м'яса собі до рота.
Королева здивовано підвела очі і припинила їсти. Паша витримав довгу мовчанку, поки ми з Міл не підводили погляди із тарілок.
- Ми все знаємо, - впевнено сказав він.
Есміральда примружила очі, вивчаючи хлопця.
- Що ви знаєте? - насмішкувато, але з явною насторогою, перепитала жінка.
- Знаємо про ваші сонячні секрети. І не тільки.
Паша виглядав впевненим, хоча я знала, насправді таким не був. Ми не мали жодного доказу того, що у палаці батареї та електоенергія. Це був блеф. Або ми зараз підтвердимо наші здогадки або впадемо в бруд лицем.
Я помітила як вилиці матері напружилися. Одним помахом руки вона наказала усім охоронцям і служницям, що були у залі, вийти.
Таки ми попали в яблучко!
Я помітила як кутик губ Паші леть помітно здригнувся у посмішку, але хутко повернувся назат.
Коли двері за останньою служницею зачинилися, королева продовжила:
- Наскільки багато ви знаєте?
- А наскільки багато ти від нас приховуєш?! - втрутилася я.
- Ви маєте розуміти, чим довше ви будете гратися у хованки з нами, тим менше ми зможемо допомогти у справі з Равеном.
- Чи ти досі в нас сумніваєшся? - знову підкинула я.
Обличчя королеви стало напруженим. Вона вагалася. Сильно вагалася.
- Для чого вам це? - запитала жінка.
- Для того щоб розуміти серйозність ситуації, - відповів Паша. - Ми всерівно знайдемо вашу переговорну станцію, будьте певні, просто це займе більше нашого часу. Ви ж не гірше нас знаєте, що Равен це реально небезпека.
Жінка пильно оглянула нас трьох. Вона заперечно помахала головою, але натомість наказала: - За мною!
Нам не потрібно було повторювати двічі. Ми худко підвелися з-за столу і рушили слідом за Есміральною. З однієї із стін жінка зняла факіл і взяла з собою. Вийшовши із зали, ми довго петляли тьмяними, незнайомими мені коридорами палацу.
- Я тут ніколи не була, - прошепотіла я друзям, уважно приглядаючись до інтер'єру.
- Звісно не була! Тут потаємний хід, - відповіла мати, почувши мене.
Зовсім скоро ми зупинилися напроти звичайної кам'яної стіни і гарно потиснувши на один із камінців, перед королевою прочинився прохід.
Я була шокованою. Я знала свій палац як п'ять пальців, але я і подумати не могла, що тут є потаємні ходи.
- Проходь, - заду мене легенько підштовхнув Паша, бо я як вкопана завмерла на місці. Наостанок, я ще раз пильно приглянулась до камінчика, який відкрив хід, намагаючись запам'ятати його положення, і увійшла досередини.
Тут на нас чекали довгі кам'яні сходи. Ми довго йшли вузьким тунелем. Нічого не змінювалося. Жодних тобі нових дверей чи розгалужень.
Я почула з-заду зойк Емелі. Подруга зашпорталась, мало не зваливши Пашу з ніг, але той встиг її підхопити:
- Під ноги дивися, - почувся голос хлопця.
Мати не припиняла йти. Перед собою я бачила тільки темряву. Тут добре тхнуло пліснявою. Повітря було дуже затхле, бо приміщення ніколи не провітрювали. Пилюка була лише на верхніх камінчиках. Було помітно, що тунелем часто користуються.
Скільки часу ми йшли сказати було складно. Час від часу траплялися вузенькі роздоріжжя. Я наполегливо запам'ятовувала повороти і знала, що друзі роблять те ж саме.
У мене постійно було відчуття, що ми ходимо між стінами. Адже яким ще чином можна було приховати такий величезний прохід?
Я почула звуки і непомітно пригальмувала, аби прислухатись і зрозуміти звідки вони. Я почула гру скрипки. Я точно була впевнена, що це вона. Скрипка. Отже, ми дійсно досі у палаці. І цей хід ймовірно таки був між стінами.
Ще деякий час, ми продовжували йти тонким переходом і нарешті вийшли у залу.
Мати натисла на перемикач на вході і у кімнаті увімкулося світло. Таке ж, яке було у місті 1. Яскраве і холодне. Зовсім не схоже на світло вогню.
Мої очі широко округлилися. У моєму палаці весь цей час була електрика!
Я швидко розглядалася кімнатою: тут були великі екрани, якісь штуки із клавішами. Посередині розташовувався великий довгий стіл із скляним покриттям. Ще якісь великі ящики із різними електричними приборами. Навідмінну від усього сучасного, стіни все ж залишалися кам'яними і холодними.
Королева неоднозначно посміхалася, дивлячись на мене.
- Неочікувано? - промовила вона.
Відповідь читалася на моєму обличчі.
- З вами намагалися зв'язатися, - промовила мати і підійшла до найбільшого прибора із екраном і клавішами. Вона активно шукала потрібну операцію, наче все життя вправлялася із цією штукою. Хоча, напевне так воно і є.
- Як давно ти знаєш про, це...?
- З того часу як одружилася із твоїм батьком, - байдуже відповіла вона. - Я дам вам трохи часу, поговоріть із цими надокучливими дітьми і ідіть звідси.
Це прозвучало грубо. Я гадала, якщо вона привела нас сюди, то почала ставитися серйозно, але...
Я переглянулася із Пашою. У його очах читалося: «Мене це теж дістало». Емелі лише розвела плечима.
Я повела очима і підійшла до матері.
- Як скажеш.
За кілька секунд на екрані висвітилося три крапочки, які по-черзі з'являлися і зникали. Всі мовчали.
Нарешті чорний екран із крапочками змінився на відео кімнати. Там я побачила Дімітрія. Від знайомого обличчя на обличчі з'явилася посмішка.
- Привіт, - промовив Паша, який опинився прямо позаду мене і обережно поклав долоні мені на плечі.
- Привіт, як вам вдалося?! - здивовано, але із посмішкою на обличчі, промовив він.
- У вас є кілька хвилин, - промовила королева, і відійшла у інший кут кімнати, присівши на стільчик за столом.
Паша повів поглядам за нею, ніби відповідаючи на запитання Дімітрія.
- Він нас баче? - запитала Емелі.
- Так дурепо, ми вас бачимо! - у кадрі з'явилася дівчина, якій належав голос.
- Сніжка! - викрикнув Паша.
- Привіт братику! - дівчина посміхнулася.
- Ми намагалися зв'язатися з вами із першого дня. Але на дзвінки не відповідали, - пояснив Дімітрій. Я з розумінням похитала головою.
- Як ти? - промовив Паша, переважно до сестри.
- З тобою було б краще, - багатозначно відповіла та.
Паша промовчав. Його холодні долоні були на моїх плечах із акуратно їх стискали. Я знала, на скільки складним для хлопця було рішення, залишитись зі мною. І точно знала, що він сумує за сестрою.
- Ви знаєте про Равена? - перевів болісну тему Діма.
Ми з Пашою одночасно заперечно захитали головами.
- Вони знають те, що їм потрібно знати! - голосно промовила королева.
- Але ж ви знаєте, що він задумав.
- Я знаю. І я знаю, що їм про це знати не треба. І вам, юначе, раджу не перейматися дорослими справами.
- Але ж вони...
- Не перейматися!
Я заперечно похитала головою. «Ви їй нічого не доведете».
- Якшо задумаєте бовкнути зайвого, я закінчу дзвінок.
Ми мовчали кілька секунд, кожен думав про своє , доки до екрану не підійшла Ніколь.
- Привіт! - радісно викрикнули ми. Навіть Міл, незважаючи на їх негаразди. Адже частково, саме через неї Ніка зараз знаходилася у чужому для неї місті.
- Привіт! - дівчина активно замахала долонею.
- Що ми будемо робити із...
- Вони не знають, - перервав Ніку хлопець.
- А-а, - обличчя дівчини стало похмурим.
- Завершуйте розмову! - наказала королева.
- Добре, - промовила я.
- А де Каміла? - запитав Паша.
- А вона..., - почав Дімітрій.
- Вона у себе вдома, - перебила його Сніжка.
- Зрозуміло, - промовив хлопець.
- У вас все добре? - перепитала Емелі.
Друзі мовчали. Знадчить ні.
- Ви маєте розповісти їм мотив Ревена!
- Годі, - промовила Есміральда. Після її слів, екоанчик знову став чорним. Я обернулася і помітила, як вона натискає щось на скляному столі. Виявляється стіл це теж великий сенсорний екран.
- Мамо, нам треба знати!
- Ні, не треба.
Зв'язок перервався.