Під забороною: Повернення

Розділ 20

***

Ми із Пашою йшли довгим коридором у бальну залу. Туди можна було дістатися і коротшим шляхом, але ми обрали безлюдний.
- На вході охоронцям скажеш, що ти Паша Мелишев, - сказала я.
За кілька годин до цього, я провернула цілу підготовчу операцію. Зрозуміло було, що на бал Пашу ніхто не запросить, тому мені довелося власноруч вписати його ім'я, доки Емелі відволікала охоронців.
Окрім того, нам потрібно було змінити мелодію для вальсу. Це зробити було простіше - я просто сказала музикантам, що ми із Мариком хочемо зробити сюрприз батькам і королівству, тому підготували «вальс принцеси». Вони навіть зраділи і пообіцяли ні про що нікому не розповідати.
- Як як? - насмішкувато перепитав блондин.
- Паша Мелишев. Я не пам'ятаю твого прізвища, - чесно призналася я.
- Іванченко. І якщо вже на те пішло, то я Павло.
- Що?
- Моє повне ім'я Павло, Паша це як Рай, - пояснив блондин.
Я була настільки здивована, що навіть зупинилася і заглянула йому увічі:
- Павло?
- Ага, - погодився він, посміхаючись.
Я ще уважніше придивлялася до коханого. Зараз у мене було відчуття, наче я його зовсім не знаю. Що це незнаюймий мені юнак.
- Не подобається?
- Та ні, - заперечила я, перевівши погляд убік. - Просто я звикла, що ти Паша.
Хлопець посміхнувся і попестив мою щоку свою холодною долонею.
Я помітила як Паша уважно придивляється до моєї щоки: - Що це? - запитав він, проводячи пальцем по набряку на щоці.
- Мама, - коротко промовила я.
Його обличчя миттю змінилося із стурбованого на співчутливе. Паша наблизився до мене. Я відчула заспокійливе тепло його губ на своєму лобі.
Ми простояли так не більше хвилини і, пришвидчивши крок, продовжили дорогу малоосвітленими коридорами.

***
Паша

Наші із Браєр шляхи розійшлися. Я став у чергу із мало важливих гостей, котрі проходили в залу без представлення їх імені, а от друзі увійти на бал мали урочисто із своїми родинами.
Я намагався поводитися спокійно, але важко було стримуватися від такої кількості коштовностей навколо. Сукня кожної дівчини була прикрашена як можна більшою кількістю діамантиків і підкреслювала їхній бюст, а чоловіки намагалися чим побільше випхати наперед груди і випрямити плечі. При цьому кожен із них мав практично бездоганну осанку.
- Ваше ім'я, - прогачав непривітний дворецький із згортком в руках, коли черга дійшла до мене.
- Павл..., - я автоматично хотів промовити своє повне ім'я, як я робив на усіх офіційних заходах у своєму місті, але вчасно зупинився і зробив вигляд, наче закашлявся. - Паша Мелишев, - усміхнено промовив я.
- Я такого не пам'ятаю, - підозріло дивлячись на мене, сказав чоловік.
- Ви подивіться уважно.
- Нема...А ні є. Даруйте, ви просто останній у списку, - посміхнувся чоловік. - Гарного дня.
-« Ну звісно останній, і тебе ідіота не насторожило те що список пишуть у алфавітному порядку?» - подумав я, а сам мовчки посміхнувся.
Я зайшов всередину величезної зали із мармуровою блискучою підлогою і однією, повністю скляною, стіною.
Я зупинився біля одного із фуршетних столів і став оглядатися сторонами.
На стелі висіла громіська люстра, діаметром не менше три метри, виконана із якого коштовно металу і діамантиків, які відблискували на світлі тисяч свічок, котрі горіли у приміщені.
- Діаманти тут просто повсюду, - прошепотів сам до себе я.
За вікном виднілося тепле світло від саду і холодне від великого круглого місяця. Сьогодні була повення.
Тут було багато пригощень. І тобі канапе з лососем, і запечені курчата, і багатоярусні торти. Я навіть не уявляю скільки потрібно людей аби все це з'їсти за один вечір.
Промайнула ціла вічність, до поки всіх нездар, на кшталт мене, запустили у залу. Музики заграли якусь тихеньку, але величну мелодію. Із балкону чувся голос дворецького. Увесь люд скупчився прямо напроти нього.
Я вирішив підійти блище і зрозумів, що із такої «ідеальної» висоти балкону було видно усіх гостей, які заходили всередину і усім. Панів та панночок представляв дворецький, а люди біля мене радісно плескали у долоні. Представши перед гостями, дворяни спускалися вниз білими сходами, встеленими червоною доріжкою і приєднувалися до решти, вітаючи аплодисментами колег.
Наскільки я зрозумів, дивлячись на наряди запрошених, представляли їх за статками та впливовостю, але зовсім не за віком. Хоча дворяни були різними: тут були як старесенькі дідусі, що леть трималися на ногах, так і діти років шести. Молодших я не бачив. Схоже, зовсім крихіток залишали вдома на слуг. Та і стареньких було зовсім мало.
Мій настрій значно покращився, коли я почув знайому фамілію:
- Лорд Хантер , його дружина Єлена та єдиний син Декстер із дому Макваєрів.
У залі загуділи оплески, до яких я охоче приєднався. Тільки зараз я помітив наскільки хлопець був схожим на свого батька, хоча і був вищим. Хантер Макваєр мав напів сиве волосся і бороду, а його очі були холодними і неприступними. Декс виглядав наче його юна і добра версія. Він із помітною гордістю ніс на своєму синьому піджаку герб власного дому, як і його батько.
Декстер не підійшов до мене, а залишився зі своєю сім'єю, але це було зрозумілим. Дворянину не пасувало стояти біля звичайного багатого міщянина, чи купця. Кого б там із мене не робила Браєр - не важливо. Я знав, що на сьогоднішньому балу все зміниться, тому чемно чекав свого часу.
Іще кілька сімейств увійшли у залу, коли я зловив на собі погляд незнайомих дівчат. Я обернувся до них. Вони були приблизно Сніжкиного віку. Принцеси позирали на мене, тихо перемовляючись. Коли я заглянув увічі одній із них, на її щоках миттєво визирнув рум'янець. Я вирішив не мучити дівчаток і продовжив слідкувати за вхідними дверима, непомітно посміхаючись.
- Лорд Александр, його дружина Катаріна та син Марик із дому Огневих.
Мої щелепи стиснулися.
- Значить Огнев, - прошепотів сам до себе я.
Гості вітали їх гучними оплесками. Він крокував гордо, наче павич, не приховуючи самовдоволеної посмішки. Його біляве волосся було гарно зібране. Вдягнений він був у темно-смарагдовий костюм. Точно такий, якою була попередня сукня Браєр. До горла почала підкочуватися лють. На мить мої кулаки щільно стиснулися, але я швидко опанував себе і схрестив руки на грудях.
Цей мудак був впевнений у тому, що сьогодні остаточно отримає Браєр. Його зухвала мордашка навіть припустити не могла, що сьогодні щось піде не так...
- Лорд Даніель та його дружина Розалінда-Єлена із дому Френків.
Сестра Рай обдарувала залу широкою посмішкою і під шквал оплесків, перемішаних із перешіптуваннями, вони із чоловіком направились всередину зали.
- Чому вона не вийшла із Жакновськими, - долунювали до мене невідомі голоси.
- А ти не чула? Вона змінила фамілію.
- Змінила фамілію?! - проказав третій голос.
- Та-ак.
- І зреклася престолу?
- Ти бачиш як цей шлюб підвищив статус дому Френків. Раніше вони йшли перед Огневими.
- Наступною королевою буде молодша дочка?
- Міледі Тера, її сини Вісел, Олівер та Джон і дочки Емелі-Евелін та Мілена-Тера із дому Вайтів, - перекрикував збуджений натовп дворецький.
Я вперше бачив братів і сестру Емелі. Дівчина ніколи про них не розповідала. Вони були неймовірно схожі між собою - усі блондини із блідою шкірою. Двоє братів були явно старшими за Міл. У Вісела навіть була білосніжна борода. А от Мілена та Джон виглядали молодшими, але однаковими - напевне вони двійнята. Її мати гордо несла прізвище свого дому. Це виражалося просто у всьому: її наряді, високо задертому підборідді, її ході. Другою по високомірності у їх сім'ї напевне була Емелі. Хоча навідміну від решти родини, її обличчя виказувало не гордість від їх статусу, а намагання переплюнути власну матір. І це їй майже вдавалося.
Їх наряди теж відрізнялися від решти - вони були кольоровими, виконані із дуже тонкої тканини. Плечі кожного із Вайтів вкривала біла пишна мехова накидка.
Поки я розглядав сім'ю подруги, усі в залі затамували подих. Усі розмови припинилися і, вичекавши невелику паузу, дворецький оголосив:
- Її Величність, королева міста, власниця цього палацу - Есміральда Жакновських.
Усі оплески, які я чув до того, здалися мені тихенькими, коли я почув ті, що прозвучали зараз. Плескали усі - від найменшого до найстаршого, вітаючи королеву.
Мама Браєр була вдягнена у пишну шовкову сукню кольору червоної троянди. На її голові красувалася велика золота корона і багатьма шпилями.
- Дочка королеви, принцеса міста та єдина наступниця престолу - Браєр Розалія Кароліна Жакновських.
Кілька секунд дівчини не було видно в дверях. Я почав переживати, що з нею щось трапилося. Але всі сумніви відпали, коли із масивних, дводверних дверей вийшла моя Рай. Її ніжна сукня вишукано переливалася на світлі, а голову прикрашала срібна тіара. Із її появою у залі, час наче зупинився. Усі затамували подих, в очікувані хоча б якогось жесту від юної принцеси. Вона не забарилася і, підійшовши на краєчок балкону, поблище до публіки, помахала долонею.
Зал залився радісними оплесками. Навіть я почав енергійно плескати в долоні. Десятки людей намагалися зловити погляд красуні. Але ця дівчинка дивилася тільки в одні очі - у мої.