Під забороною: Повернення

Розділ 3

Звісно я чудово знала, що у ліси я ще повернусь. Як мінімум через Пашу та Сніжку. Хлопець пообіцяв сестрі, що обов'язково повернеться, тому наша нова подорож була лише справою часу. А от ідею об'єднання міст, я відклала у далекий чорний ящик, адже мама, на диво, права - це небезпечно.
«Хоча б десь вона виявилась права», - насмішкувато подумала я.
Я лежала на м'якому ліжку у своїй кімнаті. Холодний вітер з вікна розхитував прозорі гобелени. Зразу після сніданку, друзі від'їхали у свої королівства. Я ж поглядала у прочинене навстіж вікно і ніяк не могла змусити себе піднятися і провідати Пашу. Просто не було сил.
Перший день вдома виявися не таким райдужним, як те собі я уявляла. Хоча це й логічно. Наша пам'ять має властивість згладжувати та забувати негатив. Але зараз усі в королівстві вважають мене схибленою втікачкою. Десь в глибині душі я сподівалася, що все буде зовсім по іншому. Як мінімум ставлення мами до мене. Вона навіть не зраділа моєму поверненню. Їй начхати на мене. Як завжди!
Я зірвалася з місця та підійшла до прочиненого вікна. У нашій оранжереї, як завжди поралися садівники. Трішки далі, за стінами замку, виднілися малесенькі фігурки людей, а ще далі, на самому небосхилі, зелений ліс.
Я заплющила очі та закрила обличчя долоннями. Чи не було помилкою повернення? Я, як і раніше відчувала потяг до лісу. Лісу, який подарував мені страждання та біль, друзів і кохання. Чудові моменти радості та відчуття наближення смерті. Усе це, вміщала у собі малесенька смужечка на небосхилі.
У двері постукали. Я почула важкі кроки, зовсім не схожі на мамині. Прийнявши нового гостя за служанку чи дворецького, я, стоячи із заплющеними очима, прогриміла: - Іди геть!
Та кроки не зупинились, а навпаки, настирно наближались, скорочуючи між нами відстань.
Я нервово розплющила очі та обернулась, бажаючи зігнати власний гнів на порушника моєї тиші, але обернувшись, побачила лише підборіддя, а на талії відчула дві гарячі долоні.
- Привіт, моя принцессо, - радісно промовив Марик.

***

Ми сиділи на одній із лавочок у королівській оранжереї. Марик щось енергійно розповідав, та я навіть не думала вслухатися.
Я вже настільки звикла до Паші, що, повертаючись, зовсім забула про Марика і те, що МИ З НИМ НЕ РОЗХОДИЛИСЬ!!!
Відійшовши від шоку, викликаного нашою зустрічю, я починала по трішки розуміти, що взагалі відбувається. Ні, у тому що це діло рук моєї мами, я не сумнівалася. Вона надіслала гінця Марику, ще вчора ввечері, інакше він б не встиг так швидко добратися. Але ж чому не попередила? А тому що напевне знала, що я більше не відчуваю нічого до принца. І щоб я нікуди не втекла, наша зустріч не зірвалась - вона придумала ось це усе.
- Все ж таки добре, що ми вийшли на вулицю. Погода просто прекрасна. Саме нам під стать, - промовив Марик і подивився на мене. Я ствердно кивнула, відвівши очі якнайдалі від його. Та схоже, його це ні на краплю не дивувало. Він просто не помічав, що щось не так. Чи робив вигляд що не помічає.
- Я так хвилювався за тебе, коли ти пропала. Просто місця собі не знаходив...Все думав про ту нашу розмову..., - я відчула як гаряча рука хлопця накриває мою зверху.
За час моєї відсутності він дійсно подорослішав. Його плечі стали ширшими, руки більшими, а обличчя погладшало, приховуючи, сильно виражені колись, скули. З'явилася невеличка щетина і погляд, він став власнішим. Не таким розгубленим як пів року тому.
- Можливо варто було запропунувати тобі одружитися ще тоді...Можливо це б все виправило.
Від цих слів очі полізли на лоба. Я помаленьку обернула голову до хлопця: - Ти серйозно?! - насмішкувато промовила я.
- Звісно серйозно! Я, я був таким дурним! Авжеш ти хотіла заміж! Матір розповіла мені, що це у вас такий вік у дівчат: вам хочеться сім'ї, дітей, стабільності...
- Яких дітей Марик?! Ти з глузду з'їхав? - отетереніла я. - Наша проблема була у тому, що ти перестав мене розуміти. Ти не чув мене! А зараз втираєш мені про якесь весілля? Наче б то це через нього?! Звісно, що ні! Ти взагалі там був не причому.
Або точніше - Марик був останньою краплею.
- Я знаю, що ти не хочеш, щоб я от так про все здогадувався, але повір...Я все зрозумів Браєр! Всі ці твої втьоки, переховування - це все спосіб звернути мою увагу. Ти цінна для мене і... ми кохаємо одне одного тому, я вирішив не затягувати із нашим весіллям і воно відбудеться вже через місяць! - широко посміхаючись промовив хлопець.
На моєму обличчі читався шок. Але ні, не приємний. Це був справжній жах.
Я нарешті вивільнила свою руку і піднявшись з лавки, промовила: - Я не хочу заміж Марик. Ти все не правильно розумієш... Знаєш, у моїй подорожі відбулися багато різних..., - я затнулася, не знаючи чи розповіли Марику, де я була насправді. Судячи з його спокійного обличчя -ні.
- Коротше, ти мій друг дитинства, ти завжди будеш цінним для мене, але тільки як друг.
По його обличчю було видно, що нічого він не зрозумів.
- Я хочу дружити, а не одружуватись...Я не кохаю тебе. Пробач..., - проговорючи цю фразу, я дивилася прямо йому увічі. Блакитні очі принца затьмарились не зразу. Інформація наче доходила до нього уповільнено. Перевівши погляд трішки убік, я наткнулася на інші блакитні очі. Ці були такими рідними. По виразу обличчя Паші, я зрозуміла, що він усе чув. Хлопець стояв на віддалі, обіпершись спиною на стіну замку. На його обличчі читався біль, хоча я й не погодилася на пропозицію Марика.
- Стій, - між нами із Пашою виріс Марик. Принц підвівся із свого місця і взяв мої долоні: - Але ж ми заручені принцессо. Ми створені одне для одно і це було відомо з дитинства. З тобою щось трапилося під час подорожі? - стурбовано запитав він. - Я готовий прийняти тебе навіть зіпсованою, - проказав принц.
- Що ти маєш на увазі?
- Тебе хтось використав там так? Не хвилюйся, я знаю, що тебе взяли силою і сама б ти на це не пішла..., - до мене нарешті дійшов брудний сенс його слів. В серці зав'язалася лють. Я вивільнила руки та дала смачний ляпас хлопцю.
- Та як ти смієш? - обурилась я.
Очі Марика миттєво змінилися. Я хотіла вже йти, коли він грубо схопив мене, однією рукою притягнувши до себе, а іншою стиснувши мою руку.
- Я готовий взяти тебе навіть потасканою, а ти мені фиркаєш?! Не забагато береш на себе принцессо?
- Я не хочу заміж за тебе Марик! - прошипіла я, намагаючись вирватися. Але його хватка досить поміцнішала за ці пів року.
- Ми стільки всього прожили разом! Усе місто знає, що ми маємо одружитися! Тобі що там твій крихітний мозочок відшибло?
- Я тебе більше не кохаю!
- Брешеш! Брешеш квіточко! - слово, яке раніше так ніжно звучало з його уст, тепер перетворилося у моторошну погрозу.
- Та що з тобою Марик? Я викличу охорону!
Таким я його не бачила ніколи. Він наче озвірів і все сильніше стискав мою руку.
- Мені боляче! - сказала я.
- А мені ні?! А мені не боляче квіточко? - гнів у його очах перемішався із смутком та здивуванням. Мені здалося, наче от-от з його ока витиче сльоза.
- Ти не можеш от так просто знову мене кинути! - у відчаї проказав хлопець, що зараз більше скидався на ображену дитину.
- Пробач...- щиро перепросила я.
Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного. І коли я була впевнена, що ми порозумілися і це нарешті закінчиться, Марик ще сильніше стиснув моє тіло і поцілував.
Я відчула на собі його сухі неприємні губи і як-омога сильніше почала відхилятися назат. Принц це зрозумів і перевів руку із моєї талії на потилицю, притиснувши мене до себе. Я била його, до кінця не зажившою рукою, але безрезультатно. Аж доки я не вічула почегшення. Зітхнувши, я вирішила, що Марик одумався, але підвівши голову я побачила картину, яка снилася мені лише у самих страшних снах: Паша, на голову вищий від принца, схопив його за комір і озвірівши тряс.
- Якого хріна ти поліз до неї!
- Ти хто взагалі такий? - допитувався ошелешений Марк.
Оглянувшись довкола, я помітила, що не було жодного охоронця. Це мама відіслала їх, щоб Марик зміг зробити свої брудні справи. Зміюка! Але одного охоронця вона таки не проконтролювала. Найкращого і навірнішого мені охоронця. Мого хлопця.
- А тобі на це має бути насрати, зрозумів!
Марик замахнувся аби нанести удар, але Паша легко його перехопив.
- Що, не так класно, коли тебе хтось насильно тримає, ТАК?! - на останньому слові Паша добряче струснув хлопця.
- Відпусти мене! Я покличу охоронців!
- Та чхати я хотів на твоїх охоронців!
- Ні, Паш, відпусти його, - попросила я.
- Рай він...
Я підійшла трішки блище до хлопців і провела долонею по міцному біцепсу Паші: - Відпусти, - лагідно попросила я, адже останнє, чого тут не вистачало, так це гвардії Марика.
Блондин, знехотя, послухався і відпустив принца.
- Хто ти такий?! На тобі немає форми охоронця, - проказав наляканий Макрик, оглянувши високого, міцної статури, блондина, вбраного у шовкові штани, шкіряні високі чоботи, білу сорочку та велюровий піджак темно-синього кольору.
Через дивний збіг, на мені була темно-синя велюрова сукня із чорними діамантами, яка чудово підходила під костюм блондина. Я дозволила Паші взяти мене за руку.
Марик мовчки дивився на нас. По його обличчю було видно що нього в голові складається «картинка».
- Це..ви, - почав бубнити Марик.
- Я кохаю її, - почав Паша, - а вона...мене. І мені не потрібна ніяка форма, аби її захистити.
Я відчула як Паша смакував цей момент, розтягуючи репліки, та я була не проти.
Марик заперечно похитав головою, а вже через секунду просто рушив до своєї карети.
- Це твій колишній так? - запитав блондин, проводжаючи очима принца.
- Ну, сподіваюся, що вже так.