Під забороною: Повернення

Розділ 37

***

Я прокинулась на холоднійній кам'яній підлозі. Моя голова страшенно боліла. Я змусила себе розплющити очі та сісти. За кілька секунд я усе пригадала. Склавши все докупи в голові, зрозуміла, що я у королівській в'язниці.
Освітлення було лише у коридорі за ґратами, і те, мало що освітлювало. Я не могла зрозуміти яка зараз пора доби. Скільки часу я тут пролежала. Єдине, що я дуже добре розуміла, це те, що тут дуже холодно. Мороз прибирав кістки. І з кожним моїм подихом у повітрі утворювалась пара.  Той, хто відніс мене сюди, «потурбувався» про моє здоров'я і вложив мене не на сиру підлогу підземелля, а на хутро. Зверху мене теж накрили хутряним одіялом. Але воно не допомагало.
Я була тут двічі. Вперше я забріла сюди, коли мені було років п'ять. Мене одразу ж упіймали охоронці та відвели до матері, адже бути тут маленькій принцесі біля купи злочинців небезпечно. Ще тоді я запам'ятала це місце лячним, тьмяним і холодним. Незважаючи на мою допитливість, мені ніколи не хотілося сюди повернутися. Сьогодні я побувала тут вдруге.
Я потерала замерзлі руки і дмухала на них теплим подихом.
Я не могла думати ні про що інше як холод, який пробирався до кісток. Але все ж, час від часу, я пригадувала і про напад Равена і про похід матері. Від усього цього мені ставало лячно. Я відчувала цілковиту безпомічність.
Раптом звідкість почувся кашель. Голос нагадав мені Декстера, тому я спробувала його гукнути:
- Декстер!
- Браєр, я тут! - гукнув хлопець.
Усередині розлилося тепло від знайомого голосу поряд.
- Ти теж тут! - зраділа я.
- Ти нарешті прокинулася! - почувся дівочий голос, далі по коридору.
- Емелі!
- Браєр! - ледь чутно долинув рідний голос Паші.
По гучності голосів я зрозуміла, що найблище до мене знаходився Декстер, його я чула дуже добре. Далі знаходився карцер подруги. Їй доводилося добряче кричати, аби я її почула. Найдалі від мене був Паша. Його голос леть долунював до мене. Я навіть знаю чия ідея була розмістити нас у такому порядку. Авжеш королеви.
- Ти не замерзла? - почувся тихий голос Паші.
- Замерзла, але це хутро добряче допомагає! - закричала я.
- Що?
- Кажу, хутро гріє!
- Яке хутро?
- Ну хутро, Паша. Те, на яке нас поклали, - леть вловила я, репліку Емелі. Вона говорила тихіше, адже зверталася до хлопця, який був близько до неї.
- Яке в біса хутро?!
- Ну ковтрик та одіяло.
- У нього немає коврика та одіяла, - здогадався Декстер.
Я трохи висунула голову із -за ґрат і побачила голову Декстера, десь там далеко , у тьмяному світлі факілів, виднілося щось світле, я зрозуміла що це була Емелі. А от Пашу я зовсім не бачила.
Я почула, якесь невиразне буркотіння Паші, схоже на лайку.
- Ми взагалі-то чекали поки ти прокинешся аби ти розповіла нам як звідси вибратися, - промовив Декстер, а ехо його голосу відбилося від сирих кам'яних стін.
- Що?! Я поняття не маю... Я була тут один раз, коли мені було п'ять. Пробачте, але я не маю ні найменшого розуміння як звідси вибратися.
У в'язниці знову запала мертва тиша. Чутно було лише як горить вогонь у факелах. Я зрозуміла, що друзі чекали мене, аби я придумала якийсь супер план, як витягти нас звідси. Але я не могла.
- І давно ми тут? - спробувала дізнатися я, адже навіть відключилася я першою. Треба було менше пити чаю.
- Не знаю, тут немає вікон, - промовив Декстер. - Коли я прокинувся, Паша вже не спав. Я не знаю, коли це було. Може хвилин сорок тому, а може три години.
Я глибоко видихнула і сіла назат на хутро, вкрившись одіялком. Від сусідньої стіни тягнуло холодом, тому я відтягнула ковтрик на середину і сіла, обійнявши руками коліна.
Я обдумувала безліч варіантів як звідси вибратися, але усі видавалися неможливими. Тому за деякий час, я просто змирилася із своїм положенням і майже заснула, коли неподалік від мене почула як відчиняються двері.
Я підскочила і побігла поблище до ґрат. Усередину увійшли кілька служниць і охоронців із факелами. Коли вони підійшли до мене, я примружилась від яскравого світла і відійшла трохи далі.
- Сніданок, - прокричав чоловічий голос.
Крізь щілину у ґратах мені пропхали суп, ковшик води і тарілку із млинцями. Я уважно слідкувала за служницями, що несли їжу і їх було четверо. Кожна несла тацю із одним набором. Тобто, я зробила висновок, що зараз у в'язниці нікого, окрім нас, немає.
- Це мрія кожного міщянина! Монархи за ґратами. Яка прекрасна картина, - промовив чоловік, що йшов першим, коли повертався назат.
- Принеси у саму крайню камеру хутро і овечу ковдру, - промовила я, вхопивши його за рукав.
Але чоловік лише насмішкувато посміхнувся і видьоргнув руку.
- Я заплачу!
- Хто зна, коли тебе випустять.
Чоловік пройшов далі, а я проводжала його вбивчим поглядом. Через хвилину двері в'язниці із гуркотом зачинилися.