Під забороною: Повернення

Розділ 59

***
Браєр

- Що це в біса було, Браєр?! - запитав Паша позаду.
Я обернулася до нього. У його очах було нерозуміння і шок. У руках Паша тримав закривавлений ніж, а електромата у нього вже не було. Пресі були опущеними від шоку, а груди швидко здіймалися.
Туман із голови миттєво зник. Я вхопила хлопця за руку, тягнучи за собою на вихід.
- Нам треба тікати!
- Чому? - блондин не опирався, а мчав за мною.
- Бо щойно Христина натисне ту кнопку, тут усе навколо підірветься.
Більше запитань у Паші не було. І я була йому за це вдячна. Хлопець лише міцніше стиснув мою руку. Ми мчалися коридорами із шаленою швидкістю, доки нарешті не побачили денне сонячне світло. Я на мить зупинилася, оглянувши територію. Тоді я помітила Сніжку. І помчала у тому напрямку. Там були й усі решта. Я поняття не мала, куди зникли військові і знати зараз не хотіла.
- Нам треба вшиватися звідси! Печера зараз підірветься!
- Що?
- Без зайвих запитань! - попросила я, адже не була впевнена, що маю часу на детальний переказ.
- У літак! - скерувала Ліза, вказавши на найблищий військовий літачок.
Залізні двері апарату були відчинені. Всередині було пусто, хоча і двигун був заведеним. Я забігла у салон слідом за Лізою. За мною зайшла Емелі, Ніколь, Сніжка, Дімітрій, який допомагав Камілі, у неї було якесь поранення, Макс та Декстер. Останнім був Паша. Хлопець почав зачиняти за собою двері.
- А де Христина? - запитала крізь біль її сестра.
Я обернулася до неї і важко поглянула їй увічі. Паша зачинив двері і наказав Лізі: - Взлітай!
Всього за секунду, я побачила як погляд Каміли змінився із занепокоєння на жах. А тоді на біль. Дівчина міцно стисла щелепи, а із темних очей полилися сльози. Із її горла вирвався моторошний крик.
Я дивилася на дівчину і важко дихала, а тоді підійшла до ілюмінатора і зачепилася за ручку, аби не впасти привзльоті. Я дивилася униз. Плямісінько на печеру. Ми стрімко набирали висоту і нічого не відбувалося. Коли в одну мить, те місце, де секунду тому була печера, перетворилося на страшну воронку, поглинуту полум'ям.
Наш літак струсонуло ударною хвилею, але він був достатньо далеко аби втриматися.
- Вона знала, - тихо промовив Макс.
Із моїх очей полилися гарячі сльози, а ззаду я почула ще один пронизливий крик Каміли.
Я дивилася униз на палаючу воронку і розуміла, що шанців вижити там не було ні в кого.
Я мала б радіти тому, що більше жоден диктатор не зможе маніпулювати народом. Але зараз у моєму серці була тільки нестерпна біль.