Під забороною: Повернення

Розділ 12

- Тримай капелюха! - нагримала я на Міл.
- Тримаю, - сказала дівчина, притримуючи його обома руками.
Дірку у мурі, через яку я раніше постійно тікала в місто, за час моєї відсутності, залатали. Тепер, залишалося сподіватися лише на тупих охоронців, що не скажуть королеві про дивного хлопчика, який наказав їм від імені королеви покарати порушників у саду, адже і їх вина у цьому теж є. Вони залишили без нагляду головні ворота, а королева, за це, може залишити їх без голови.
За кілька хвилин ми вже зайшли на головний міський ринок. Тут було повно купців та міщян. Продавали апсолютно різні товари: тут тобі і тканини, і харчі, і ремесло, і худоба - бери, що око забажає. Та й ціни були різними. Люди весело гомоніли, обурювалися, оброворювали князів із інших районів. У місті повним ходом бурлило життя.
Ми пройшли ще кілька ринкових рядів і вийшли на міську площю. Неподалік звідси стояла гімназія для звичайних міщан. Тут можна було зустріти багато гімназистів із товстенним підручниками. В основному це були хлопці. Освіта була дорогою, для звичайного міщанина, а отже батьки намагалися забезпечити навчання синам, а для дочок грошей вже не вистачало. Проте хлопчики не нехтували наукою, як це робили дворяни, яким освіта надавалася автоматично, а навпаки, вчилися навіть у обідню перерву. Колись вони стануть науковцями, професорами і вчителями для тих самих лінивих дітей монархів.
Прогулюючись містом ми вирішили особливо не розмовляти, адже голоса у нас явно не чоловічі. Мовчки ми дійшли до «нашого місця». Натренована у лісі я не зашпорталась об якусь гілочку, як це було півроку тому, коли ми були тут востаннє.
- Я не бачу нашої лавочки, - трішки розчаровано сказала Міл.
Насправді це й не дивно, що за час нашої відсутності її вже хтось знайшов. Можливо, це місце і не наше вже зовсім. Може хтось інший тепер називає його «таємним місцем зустрічі» і ці двоє не захотіли бачити тут стару обшарпану лавочку.
- Посидимо на траві, - промовила я, всідаючись майже на краю обриву.
- Воно майже не змінилося, - сказала подруга, підсідаючи до мене.
Я нічого не відповіла. Лише уважно розглянула такий знайомий вид. В голові, наче шалений вир, промайнули спогади.
- Звідси все почалося, - таємниче проказала я.
Подруга ствердно кивнула головою.
Я вглядалася у кожну деталь цього місця. Тут моїми грудьми почало розливатися тепло. Саме тут я дізналася про смерть батька Емелі, про її перше кохання, розповіла подрузі про несправедливість у ставленні з боку моєї мами. Тут Міл дізналася про те, що Розалінда виходить заміж і вперше побачила як я стріляю з лука. На дереві позаду на досі виднілися старі рубці від моїх стріл, а на гілці висіли залишки гойдалки, яку ми зробили власноруч із шмата тканини. У ньому місті мені завжди здавалося, що все буде добре. Мене завжди відпускали сумніви, а за спиною виростали крильця сміливості, адже я ніколи не була тут сама. Біля мене завжди була Емелі.
- Пообіцяй мені, що б не сталося, ми завжди будемо разом, - сказала, перервавши кілька хвилинну мовчанку, Міл. Схоже вона згадувала те саме.
Я обернула голову до неї. Її очі блистіли. У них я бачила відзеркалення шпилів, веж, та невеликої лінї лісу на горизонті.
- Ми вже давали таку обіцянку, - посміхнувшись сказала я.
- Тоді ми були дітьми і не знали, що на нас чекає..., - похмуро опустила очі подруга.
- Все страшне позаду, - впевнено відповіла я.
- Щось мені підказує, - дівчина ковтнула гіркий комок, що підкотився до горла від слів, які вона збиралася сказати: - що це ще не кінець...
Він слів Міл шкірою пробіглися крижані мурашки. Всередині щось неприємно заскиміло, наче підтверджуючи її страхи.
- Я обіцяю, - впевнено проказала я, накривши її холодну долоню своєю гарячою.