Під забороною: Повернення

Розділ 34

***

Я сиділа у бібліотеці із горою мап навколо себе. Очі боліли від втоми. Шлунок вже не пам'ятав, коли востаннє я щось їла.
- І що я намагаюся тут знайти? - знесилено промовила я, похитавши головою.
- Ти просиділа тут усю ніч? - запитав голос ззаду.
- Ем, ні, я пішла трохи пізніше за тебе і раніше прокинулася, - збрехала я Декстеру.
Той мовчки ствердно похитав головою і присів біля мене.
- О, і до речі, з днем народження!
Я виснажено, але щиро посміхнулася, дивлячись на друга. Його мішки під очима, виказували, що він теж не міг спокійно спати.
- Дякую, - посміхнувся він.
Я повернулася до споглядання карт, аби зрозуміти звідки нападатиме Ревен.
- Я не можу зрозуміти, - промовила я. - Блище йому до нашого палацу, і логічно атакувати його, але... от шахти, - я вказала на них пальцем на карті. - Шахти на півночі. Йому ж потрібні шахти, а не влада над усім містом?!
Ми мовчали. На це запитання мав відповідь тільки Ревен.
- Ти не проти якщо я не піду на твій бал?
- Я його відмінив.
- Що? Чому? - здивувалася я і подивилася на друга.
Хлопець подивився на мене і запитально підняв брову. Зрозуміло чому.
- Я говорив із королевою, вона скличе нараду лордів і спробує узгодити...
- Спробує розповісти людям, які вірять у монстрів у лісі, про існування іншої над цивілізації, яка хоче... Ми навіть не знаємо чого вона від нас хоче!
- Якось так, - він пожав плечима.
Я продовжила оглядати карти, паралельно читала книги озброєння, яке є у королівстві. Намагалася підібрати те, яке хоча б трохи протидіяло б роботам. Але...
- Це все безнадійно! - промовила я, потираючи очі, що вже пекли від читання.
Я відчула долоні на моїх плечах. Паша легенько стиснув їх.
- Ми щось вигадаємо.
Я заперечно помотала головою.
- От що? Що ти вигадаєш? Камінням кидати у роботів чи як?
- Може і каміння, - пожартував хлопець, присівши біля мене на стільчик.
Я скептично подивилася на нього.
- Ми всерівно нічого не можемо вирішувати до засідання твоєї мами. Після - ми розумітемемо більше і зможежемо хоча б розуміти скільки у нас людей, - серйозно проказав блондин. І хоча я розуміла, що у його словах правда. Всередині почала закипати лють.
- Мені сидіти склавши руки?
- Ні, але можна хоча б намагатися не вбити себе до нападу.
- Я не...
- Ти не спала два дні і майже нічого не їж.
- Я спала.
- Я знаю, що ти ще не була у своїй кімнаті.
Я вирішила промовчати, закотивши очі.
- Послухай, навіть якщо ми зараз придумаємо супер план на нас чотирьох - він буде провальни враховуючи ваше озброєння. Тому нам потрібні люди. Цим зараз займається твоя мама. А тобі б корисніше було потренуватися. Як давно ти вже не стріляла з лука?
Паша правий. Най корисніше, що я могла зараз робити - це відточувати свої навички. Та й я не пам'ятаю, коли востаннє стріляла.
- Твоя правда, - погодилася я. - Піду переодягнуся.
Я хутко підірвалася з місця і рушила у бік виходу.
- Ні, - хлопець рушив за мною. - Зараз тобі потрібно з'їсти твою вчорашню вечерю, - так от як він здогадався, що мене не було в кімнаті, - і поспати.
Паша став передімною і заглянув мені в очі, тримаючи руки на моїх передпліччях.
- Будь ласка.
- Добре, - погодилася я і вийшла з бібліотеки, залишивши там друзів.
Я дійшла до кімнати, мало не заблукавши. У голові паморочилось. На столику стояв піднос із їжею, яку ще не встигла забрати із вчорашнього вечора. Там був якийсь суп, м'ясо і пиріжки. Я обрала останні. Вони були із яйцем та зеленню. Я проковтнула два і запивши водою вирішила прилягти на ліжко. Я була впевнена, що не зможу заснути через хвилювання, але, щойно мої очі заплющилися, я поринула в глибокий сон.

***

Прокинулася я від різького обіднього сонця, що світило прямо мені в очі. Перші митті після пробудження буди прекрасними, я сонно потягнулася на ліжку, а тоді пригадала усе. Під ребра знову повернулося моторошне відчуття безпорадності і страху.
Я підвелася з ліжка і заглянула у шафу. Тут була нова форма для стрільби ультрамаринового кольору із багатьма камінчиками. Але оглянувши її, я обрала звичайну блузку і довгу, коричневу спідницю, які дивом опинилися у моїй шафі.
- Перші красиві речі у цій шафі, - пробубніла я.
Я переодягнулася, подорозі прихопила із собою коричневий шкіряний ремінь, у гардеробний для персоналу і пішла у бібліотеку, в надії, що друзі досі там. Але, за столом я побачила тільки Декстера.
- А де решта? - запитала я.
- Тренуються, - відповів Декс і додав. - Ти значно краще виглядаєш, коли поїш і виспишся.
- Пиріжки з яйцем роблять чудеса, - промовила я і підморгнула, а тоді направилася до виходу.
Я швиденько перебіглася до іншого крила палацу, в якому знаходилася зала для тренувань. На вулиці вже майже зима, тому тренуватися там нам не варто.
Зайшовши в залу, я побачила Пашу і Емелі, які вправно боряться клинками. Я швидко відігнала від себе неприємні спогади і підійшла до інвентарю.
- Ви дивуєте мене, - голосно промовила я, так аби вони почули.
Звуки зіткнення лез припинилися.
- О, Браєр, ти вже прокинулася, - радісно промовив Паша. Хлопець важко дихав.
Я вибрала собі новенький, схожий на мій старий, що лежить десь у лісі, лук і в'язку стріл.
- Вони із залізними наконечниками? - сама до себе промовила я. Мої брови поповзли догори і я оглянула стрілу, наконечник якої, була викувана із заліза.
- Відколи це ти вмієш вправлятися з клинком? - промовила я до Емелі.
Я підвелася і пішла блище до друзів.
- Ну, мені було соромно, що я не вмію нічого. Тому я почала вчитися півтори місяці тому і я вже перемагаю Пашу, - гордо за'явила вона.
- Я ніколи не вчився битися клинками, - додав блондин, що заставило мене посміхнутися. Із його чола стікав піт.
- Вона що із залізним наконечником? - запитав Паша, щойно я підійшла блище із стрілою в руках.
- Так! Схоже наші шанси перемогти збільшуються, - радісно промовила я.
- Такі стріли пробиватимуть датчики роботів.
Я зупинилася за п'ятнадцять метрів від цілі і, натягнувши важку стрілу, відпустила її. Залізний наконечник поцілив у ціль, але зовсім не в центр.
- З ними треба ще потренуватися, - промовила я.
Я відпускала їх одну за одною, відчуваючи як моє тіло постійно напружуються. Я намагалася добре прицілитись, але стріли були важчими за звичайні і летіли не так, як того хотіла я.
Я нервово підходила до, продиврявленої сотнями стріл, дерев'яної цілі і рвучко витягувала з неї свої.
І ось, десь тридцята стіла таки влучила.
Я опустила лук і широко посміхнулася.
- Молодець! - одночасно гукнули Паша та Емелі.
Я поглянула на друзів і на мить мені здалося - у нас є шанс.