Під забороною: Повернення

Розділ 42

***

Я відвела Марика до бібліотеки. Усю дорогу ми мовчали. Коли я увійшла всередину, хлопець рефлекторно притримав мені двері. На щастя, друзі все ще були тут.
- Паша, я вирішила твою проблему, - промовила я, підходячи по столу.
- Ти вбила Ревена? - запитав хлопець, не відриваючись від карти.
- Нажаль ні, - я зупинилася прямо навпроти Паші. Марик став за мною.
Хлопець підвів очі і спочатку навіть не повірив. Його брови нахмурилися, споглядаючи блондина за моєю спиною.
- А ти що тут робиш?
- А він буде полководцем твого полку. Ти даватимеш накази, але від його імені. Клас, правда? - промовила я, розуміючи, що зараз почнеться.
Очі Паші налилися лютю. Він був просто ошелешений.
- О, Марик, - намагався запобігти скандалу Декстер. - То ти нам допоможеш? Дякую тобі!
Хлопці міцно потисли руки. А я тим часом підійшла до Паші і прошепотіла так, щоб чув тільки він:
- Будь ласка, не влаштовуй сцени! Це найкращий варіант у нашій ситуації. Наша мета зараз - вижити. Надерти йому зад зможеш потім.
Паша не відводив погляду від Марика. Я бачила, що він тягнувся мене поцілувати, але прудко викрутитися із його рук і пішла до Емелі. Я не хотіла завдавати Марику ще більше болю.
- Чудово, - почулися ззаду слова Паші. - Отже, Марик, план такий...
Далі я вже не чула, бо підійшла до Емелі. Дівчина старанно гострила клинки. Їх було тут кілька десятків. Усі старі та заіржавілі. Я навіть не знаю, де вона їх відкопала.
- Як ти? - промовила я.
Дівчина у ангельсько світлому вбранні, оточена холодною зброєю, підвела очі.
- Я знайшла скриню із старими клинками. Їх ще можна заточити і використовувати, - пояснила вона. - Роздам їх міщянам.
- Чому ти тут, а не з хлопцями?
- Бо я не вмію будувати планів. Я роблю те, що можу, - дівчина обвела руками клинки. - Малюю, тешу...
- Дякую тобі, - щиро промовила я.
Подруга лише кивнула, широко всміхнувшись.
- Нам потрібно іти до людей, схоже їх там вже достатньо, - голосно промовила я, аби хлопці теж почули. Я обернулася і заглянула за вікно. Звідси не відкривався вид на вхід палацу, де збиралися люди. Але й звідси було видно скільки їх під палацом. І скільки ще прямує. Тисячі, тисячі... Моє горло пересохло, але дороги назат немає.

***

Я стояла на широкому балконі із якого, колись, дванадцять років тому, робив оголошення мій батько. Північна війна. За кілька років потому він загинув. Я запам'ятала той день холодним і похмурим.
Зараз мені в обличчя періщив крижаний вітер. Він роздував моє волосся та зносив прапори із нашим родинним гербом, які висіти тут. Друзі стояли обабіч мене. Головне слово було за мною.
На якийсь час мені перехопило подих, я відчула страх і безпорадність перед обставинами. Від хвилювання я заплющила очі і вже подумала, що так і не зможу нічого сказати.
- Ти зможеш! - почулося у мене за спиною.
Я обернула голову назат. Там стояв коханий. Я бачила, що Паша переживав не менше мене, але була у його погляді стійкість. Така ж як і у моєї матері. Крижана впевненість. Якої не було у мене. Він легенько мені посміхнувся і кивнув «Ти впораєшся!».
Цей жест дав мені силу. Він дав мені впевненість. Я міцно стисла щелепи і кивнула у відповідь «Я зможу!».
Тоді я миттю обернула голову до свого народу і голосно почала промову:
- Здраствуй мій народе! - люди неохоче плескали, адже не розуміли, чому до них звертається принцеса, а не королева.
- Я знаю, що мене ще не висвячено у королеви, але над нашим містом нависла страшна загроза! - кричала чимдуж я. - В це складно повірити, але всі ті міфи, про існування інших міст, про які ви читали у газетах - реальні!  - люди почали нажахано перешіптувалися. - І зараз, правитель іншого міста нападе на нас. Королева гадала, що напад буде із боку півночі, саме тому, нещодавно ви бачили похід найкращих воїнів під її проводом! Але вона помилилася, - я замовкла на секунду аби прочистити горло. Крижаний вітер неприємно обдував моє обличчя. - Чужаки прийдуть зовсім скоро! І вони нападатимуть сюди, на наш палац. Вони хочуть вбити мене і мою матір, а вас зробити своїми рабами! Ми повинні захищатися! Ми повинні відбити їх атаку!
Деякі чоловіки із натовпу почали войовниче підіймати кулаки і щось вигукувати. Решта ж просто спантеличено дивилися на мене  як на людину, котра зійшла з розуму. І я їх в цьому могла зрозуміти.
- Ми захищатимемо палац, а з ним і місто, чотирма полками. Усі хто уміє або хоче тримати зброю, після моєї промови підходьте і записуйтеся у полк. Якщо ви не маєте зброї, ми вам її дамо! І пам'ятайте ворог в край небезпечний! Їхні солдати мають дуже міцну броню! Убити їх можна лише поціливши сюди, - після своїх слів, я штовхнула із балкону закріплений замість прапора малюнок Емелі. - Полки буде чотири: алтелерійський під проводом лорда Декстера Макваєра. Піхотні під проводами Емелі Вайт та Марика Огнєва. І стрілецький під моїм керівництвом. Обиртайте полк за ремеслом яким володієте! - наголосила я. - У нас є мало часу. Приблизно дві години до нападу! Усі хто не хоче або не може боротися - тікайте! Якщо немає куди - то ховайтеся! І пам'ятайте, ми маємо відстояти наш палац! Бо якщо паде палац, паде усе місто! - люди продовжували мовчати. - Ви зі мною? - наостанок без додної надії на позитив крикнула я.
Коли мої очі вже майже вкрилися слізьми від провалу, я почула схвальний гул. За секунду я зрозуміла, що натовп дружньо викрикував два слова:
- Принцеса Браєр!
Моє обличчя засяяла ошелешена посмішка.
- Принцеса Браєр! Принцеса Браєр! - знову і знову викрикував натовп.
Я дивилася на всіх цих людей, які довірились мені, і просто не могла повірити своїм очам. Вони почали сльозитися чи то від шквального вітру чи то від емоцій, які мене переповнювали.
- Ти змогла! - захоплено промовила Емелі, виходячи наперед. Троє мої полководців підійшли до мене. Вони порівнялися зі мною і почали викрикувати разом із народом: - Принцеса Браєр! Принцеса Браєр! Принцеса Браєр!
Я посміхалася і розглядаючись сторонами не вірила власним очам.
- Принцеса Браєр! - почувся мені голос з-заду. Я обернулася і побачила там Пашу. Він викрикував теж саме. Його очі були повні гордості та надії.