Під забороною: Повернення

Розділ 38

***

У в'язниці ми сиділи довго, не розуміючи плину часу. Нам вже двічі приносили їжу, тому можа подумати, що пройшов день. Або пів дня, якщо їжу приносять тричі на день. Цього я не розуміла. Із друзями ми час від часу перекидалися слівцями та жартами, але зовсім не багато.
Із кожною годиною ставало дедалі холодніше. Я підійнялася із місця і почала проходжати камерою аби трохи зігрітися. Я тупотіла туди і назат від однієї стіни до іншої, потераючи холодні долоні. Із камери Паші все частіше чувся кашель. Подумки я кляла ту мить, коли вирішила випити чаю.
- Холодно? - почувся голос із сусідньої камери.
- Не те слово, - промовила я, і підійшла до ґрат. Заглянувши за них, я побачила голову Декстера із розбурханою зачіскою.
- Вони сплять, - повідомив хлопець, кивнувши у напрямку позаду себе.
- От чому це постійно відбувається із нами?!
Хлопець нічого не відповів, а лише награно посміхнувся. Я зімкнула руки на грудях і обіперлася спиною на холодні металеві ґрати.
- Батьки хочуть коронувати мене, - промовив хлопець.
- Що? - я здивовано обернулася на друга. - Ну тобто, я знаю, що ти маєш бути лордом дому Макваєрів, але тобі ж всього..., - і тут я пригадала про недавнє день народження друга. - А тобі ж вісімнадцять!
Хлопець клацнув пальцями у моєму напрямку.
Я тяжко видихнула. Для мене ця уся тема із коронацією була чимось таки далеким. Але ось, вона вже вичікувала моїх друзів. А зовсім скоро, дійде і до мене.
- Тобі потрібна королева... ну тобто леді.
- Та-ак, - протяжно погодився Декстер, наче підводячи мене до чогось.
Мої очі широко округлилися: - Ви із Емелі одружується?!
Хлопець посміхнувся: - Ну не прямо зараз. Але у найблищому майбутньому...
- О, ти робив їй пропозицію?
- Ні! Я б ніколи не зробив це без твого відома. Але я планую, - тихіше промовив він, адже із іншого боку від його камери була камера Міл.
- Це так чудово! - щиро відповіла я, посміхнувшись.
- Правда? Я не знав чи ти відпустила ту ситуацію...
Друг мав на увазі їх жорстке розставання із Ніколь. Дівчина не змогла змиритися із цим настільки, що обрала піти у невідоме їй місто, аби лише не бачити коханого з іншою.
Я гостро сприйняла такий вибір Декстера, але здається я відпустила. Мені не хотілося псувати нашу дружбу, а їм дійсно було добре разом.
- Послухай, це не моя справа. Я не хочу втручатися у ваше особисте життя... Я хочу лише сидіти за один столом із нареченими на вашому весіллі, - усміхнено промовила я.
На обличчі хлопця читалося полегшення.
- Авжеш! Ви із Пашою будете сидіти по обидва боки він нас!
- Яка честь, - я награно присіла у низькому реверансі, а друг підіграв мені і легенько кивнув, тримаючи праву руку на грудях, як це роблять вищі по статусу. Хоча у нашому випадку усе мало бути навпаки.
Ми весело зайнялися сміхом, на мить призабувши, де і чому знаходимося. Але гуркіт важких вхідних дверей, швидко повернув нас до реальності. Ми перестали хіхікати і я повернулася у бік звуку. Прямо мені на зустіч йшов молодий лицар із одіялом та хутром в руках.
- Спочатку гроші, потім те що ви просили, - промовив він, порівнявшись обличчям зі мною. Хлопець помітно нервував та поглядав на двері, хоча й намагався виглядати впевнено.
- Вони у верхній шухляді у моїй кімнаті.
Хлопець налякано подивився на мене своїми великими карими очима, але кивнув. Він відніс шерстяне одіяло та коврик у камеру Паші. Я лише чула як грати із скрепінням відчинилися та зачинилися. Лицар знову підійшов до мене.
- Якщо там не буде грошей, я заберу те що приніс.
- Вони там будуть, - усміхнено промовила я і прослідкувала як хлопець залишив в'язницю із забрав більшість світла із собою.
- Дякую, - прокричав хрипкий голос із іншого кінця.
- Будь ласка! - відповіла я.