Під забороною: Повернення

Розділ 4

Ми мовчки проходили тьмяними коридорами палацу. Я буквально тягла за собою Пашу, всіма силами намагаючись стримувати емоції, що кипіли у мене всередині. Стіни навколо мовчали, віддаючи неприємним запахом цвілі.
- Чому, у твоєму домі, ми крадемось наче миші? - задав логічне питання Паша.
- А тому, що це не дім, а якийсь жах! - пробубніла я, направляючись у свою кімнату. Хоча насправді цьому було цілком логічне пояснення - я не хотіла, щоб за нами ув'язалися мамині служанки. - Ходи, - проказала я, різько звертаючи у бік дверей. Навіть біля мої дверей не було жодного охоронця. Мама постаралася.
Я зачинила двері за хлопцем та нервово ступила до прочиненого вікна, яке залишила, коли прийшов Марик. Я зашторила важкі шовкові фіранки кольору троянд. Освітлення у кімнаті помітно погіршилося та пофарбувалося у червоний.
Закінчивши із вікном, я сіла на ліжку, трішки далі від Паші і промовила: - Пробач. Мені шкода, що тобі довелося це побачити.
Я знала як йому було боляче. Мимоволі, у думках я постійно поверталася до сцени у лісі, коли Паша зрадив мені із моєю найкращою подругою Міл. Це відбулося майже пів року тому, але досі занозою сиділо у мене в серці. І хоча з мого боку це зрадою не було, все ж таки, я допустила поцілунок з колишнім. Просто у Паші на очах!
Трішки помовчавши, хлопець відповів: - Тобі немає за що просити пробачення. Це було не по твоїй волі, - сказав він, беручи мою долоню.
Я видусила із себе посмішку. Як усе швидко змінюється, лише вчора зранку, ми з Пашою прокинулися разом. Я відчувала п'янкий смак свободи. А вже сьогодні я знову підвладна свої матері, ми з Пашою поводимося наче чужі, а решта друзів, безслідно зникли.
Це те чого ми всі прагнули. То чому тут, на вершині, так погано?
- Це все мати затіяла, - перервала мовчанку я.
Хлопець лише запитально дивився на мене.
- Ну, Марик сам зізнався, що його запросила королева. Коли ми стояли в оранжереї, уся охорона наче крізь землю провалилась. Ні однієї служанки... навіть ні одного садівника, - мислила у голос я. - Усе це для того, щоб Марик зробив все, що він хоче, а мені ніхто не зміг допомогти...- вела далі я. - Але ж він не такий...Чи тепер такий?
- Ти намагаєшся його виправдати?
- Ні! - швидко заперечила я. - Просто, - я вивільнила свою руку і дивилася кудись у стіну, сфокусувавшись на своїй думці, - він дійсно колись не був таким. Він завжди був таким добрим, галантним, робив усе строго по етикету...Та ми цілувалися за все життя раз десять напевне!
Я обернула голову в сторону Паші, якому була явно не приємна ця тема. Його обличчя виражало нотки роздратування, а в пальці перебирали тканину штанів.
- А зараз він якись монстр!
- Ви заручені, так? - тихо запитав він.
Так ось, що весь цей час не дає йому спокою!
- Так, але я не хочу з ним одружуватись, і не буду- впевнено проказала я і тихо додала: - У мене є ти!
Паша видушив із себе посмішку та подивився прямо мені увічі. Щоразу, заглядавши у два бездонний океана - у його очі, моє серце наче завмирало, а всередині розливалося тепло. Вони постійно випромінювали любов, впевненість і неймовірну ніжність. Я знала, що так він дивиться тільки на мене. Але цього разу, я помітила там, щось інше. Щось, що заставило моє серце неприємно заскиміти.
- Ти, ти мабуть просто не розумієш нашого устрою, - намагалася знайти причину його погляду я. - Я до кінця не розумію, як це відбувається у вас, але підозрюю, що по любові. У нас, таке можливо лише для звичайних міщян. Ми ж, монархи, одружуємося по розрахунку - як вирішать наші батьки. Кохання вважається непотрібним прицепом, грузом, що тягне на дно. Діти монархів - принци, принцеси - дуже стратегічно важливі. Нас одружують між собою заради миру між нашими королівствами, політичними договорами, така наша доля.
Я піднялася з місця і почала ходити туди сюди кімнатою, розповідаючи далі: - Найважливіші для королівства - хлопці, бо вони успадковують трон і залишаються вдома. Взагалі народження хлопчика першим у пари - вважається дуже гарним знаком. Дівчат сприймають більше як товар, який бажано сплавити років до двадцяти. Але так як моїм батькам не повезло і до смерті батька встигли народитися лише ми із сестрою, то наступною трон посяде хтось із нас. Мама це чудово розуміла і з дитинство підшукувала нам достойних...королів...Їй це звісно легко вдалося. Розалінда теж була заручена із одним принцем, але він помер від хвороби, коли йому було п'ятнадцять. Тому, їй повезло мати можливість обрати самій будь кого, адже те, що правити буде чоловік одної із нас, усі теж чудово розуміють. Але моя сестра вибрала собі багатого, набагато старшого від неї, лорда, а мені мама ще у дитинстві обрала Марика. Нас заручили наші батьки, коли нам було років по чотири, а потім, кожного літа ми їздили одне до одного вгості. Я ніколи не замислювалася чи кохаю я його чи ні. Просто знала, що він колись стане моїм чоловіком і все. Я не знала, що таке кохання і як воно має виглядати. У моїх батьків такого не було, моїх бабусі і дідуся, у Розалінди... Але завдяки тобі, - я підійшла впритул до хлопця і простягнула йому руки, він ніжно взяв їх у свої, - тепер знаю...
Моє серце завмерло у очікуванні. Паша наче вагався, що йому зараз зробити. Але вже за мить підвівся, взяв моє обличчя у свої долоні та ніжно поцілував. Я відчула як від дотику рідних губ, у моєму животі закружляли метелики, а усі проблеми миттєво зникли.