Під забороною: Повернення

Розділ 6

Сподіватися на те, що мама вирішить відмінити бал, на який вже запросили сотню гостей було, як мінімум, безумством. Втекти знову я теж не можу. Ніхто не знає наскільки далеко зайде Равен у своїх пошуках. І пхатися в ліс без близнят теж не найкраща ідея. Тому все що мені зараз залишається - це дізнатися програму балу і переграти усе на свій бік. Саме це я і вирішила зробити.
Звісно ж ніхто не збирається мені про неї розповідати. Прислуга й раніше добре обдумувала чи виконувати мої накази, бо ні для кого у палаці не секрет, які у нас з королевою натягнуті стосунки, особливо зараз. Отже, на чесну гру сподіватися теж не варто.
А якщо я не зможу отримати цю інформацію чесно, то треба зробити це обманом. А блефувати я навчилася ще з раннього дитинства. Це стає необхідним, коли мама не погоджується із кожним твоїм рішенням.
Я приблизно розуміла для чого мамі це свято - аби «відкрити мені очі на Марика» та змусити через тиждень мене піти під вінець. Одним словом - повернути колишні почуття. Але вона не знає моєї головної таємниці - Паша. Чи знає?
Мовчки роздумуючи я тихенько каралася тьмяними, освітленими лише поодинокими факілами, коредорами палацу в одній лише білій нічній сукенці. Босі ноги відчували кожну нерівність холодної кам'яної підлоги. Вночі у палаці ставало помітно холодніше. Навколо панувала німа тиша, яка, як ніколи, мене тішила.
Єдині, хто знав, що я вирішила покинути свої покої вночі, були лицарі біля моїх дверей, але їхня робота заключалася лише у забезпечені моєї охорони. У всіх решта питаннях вони були наче статуї, які нічого не чують і не бачать. А особливо за кілька золотих монет, які я вручила їм виходячи.
Мама серйозно недооцінювала важливість Паші, тому на його дверях охоронців не було. А це зараз дуже добре грає мені на руку.
Тихо прокравшись коредорами я обережно відчинила дубові двері у кімнату хлопця. Вони не були такими ж величними як мої, та й сама кімната була значно менша і бідніша - гостьова кімната для посередніх гостей.
Зразу напроти дверей було невеличке віконечко, з якого всю кімнату заливало срібне місячне сяйво. Воно було навстіж прочинене, тому в кімнаті було дуже холодно. Прозорі фіранки високо ширяли кімнатою у такт вітру.
Я підійшла до вікна і обережно зачинила його. Вітер ще трохи розхитував скло у шибці, злісно намагаючись побратися назат. Я зашторила вікно, роблячи кімнату ще темнішою.
Тихо скрадаючись леть освітленою підлогою, я підійшла впритул до ліжка. Присівши на краєчку я лагідно провела по білому волоссю сплячого хлопця. Його обличчя виглядало таким беззахисним, але наляканим. Схоже йому сниться поганий сон.
За мить я прихилилася до його голови і поцілувала в чоло, тоді в щічку, при цьому поправляючи волосся. Його вираз обличчя ставав спокійнішим і так допоки важкі повіки повільно не розплющились.
Паша перевернувся на спину і запитально дивився на мене.
- Що таке? - порушив мовчанку він.
- Нічого, - майже шепотом відповіла я.
Завжди обожнювала бачити його таким: ніжним, беззахисним і трішки розгубленим. Коли його повіки ще не встигли до кінця розплющитися, а вилиці напружитись. Саме зараз, на мою думку, він справжній. Без зайвих емоцій, без переживань і проблем, які Паша ще просто не встиг пригадати.
Хлопець по-дитячому мені посміхнувся і обома руками притянув до себе. Я опинилася у його ніжних обіймах. Лежачи на його теплих грудях, зовсім забула про все. Рідний запах ринув у ніздрі наповнивши моє тіло відчуттям спокою та безпеки.
Я відчула ніжний поцілунок на макушці:
- Я скучив, - відповів хлопець.
- І я.