Під забороною: Повернення

Розділ 55

***

Сонце потихенько котилося за обрій, залишаючи на вершках старих ялиць приємний оранжевий блиск. Ми зупинилися і почали швиденько облаштовувати наметовий табір. Декстер розпалював вогнище. Дімітрій допомагав іншим ставити нові палатки. Коли я дивилася на них, моїм тілом розливалося тепло. Те тепло, яке я уявляла, що відчую сьогодні вночі у новенькому наметі і теплому спальнику.
- Макс, зачекай! - гукнула я хлопця, що саме проходив повз. Він, приємно здивований, обернувся на мій голос.
- Так?
Я підійшла блище до нього.
- Справа у тому, що підчас битви, я попекла руку. Ну в сенсі не я, а мені попекли. Коротше, мені її треба перебинкувати. Не міг би ти допомогти?
- Авжеш! - погодився хлопець.
- Так? Дякую.
- Так. Я вже зібрав нашу із Сніжкою палатку, можемо там..., - Макс показав жестом руки на палатку позаду нього.
- О, так! Тільки візьму медикаменти.
- Я чекатиму там.
- Так.
Я швиденько побігла до свого наплічника і вийняла із нього бинт. Потім я почекала поки вистигне закип'ячена вода. І із цим набором пішла до Макса. Тканинні дверцята були зачинені із середини, тому я гукнула хлопця і він одразу прочинив замочок.
- Ти довго.
- Я гріла воду, - пояснила я, кладучи усередину казаньчик, тарілочку куди вода має стікати і бинт, а сама знімала чобітки. Їх я залишила із боку вулиці і почала скидати усі одежини, які на мені були. Тим часом Макс закрив дверцята.
Я роздягнулася зверху до майки і очікувально подивилася на хлопця. Він кинув короткий погляд на мої груди, посміхнувся та взяв казанок і тарілочку. Я одразу пошкодувала про те, що попросила його про допомогу.
- Опіки - це твоє друге ім'я, - промовив Макс, розмотуючи пов'язку.
- Нажаль, - погодилася я.
- Я бачу ви із Пашою посварилися? - це звучало радше як запитання. Я не хотіла говорити про це із Максом, тому коротко відповіла: - Так.
- Ну то й добре, - хлопець дійшов до частинки бинта, яку склеїла кров і почав легенько поливати її водою. Я лише насмішкувато посміхнулася у відповідь на його слова. Тепла вода приємно стікала мою рукою. Бинт відходив повільно і зовсім безболісно.
- Нарешті цей козел припинить псувати твоє життя.
- Я не знаю, що там між вами сталося, але це не привід...
- ...Саме так Браєр, ти не знаєш, що між нами сталося, тому ти не можеш мене судити.
Я подивилася на обличчя хлопця і в той момент у його очах я побачила злість. Останній клаптик бинту болісно відстав від моєї рани. Я подивилася на своє передпліччя. Дивно, але в цих жахливих умовах моя рана таки загоювалася.
- Я маю одну штуку, - сказав Макс і поліз у свій портфель. Звідти він дістав залізний флакончик. Хлопець підніс його до моєї рани і обережно наніс. Це була дивна біла піна. Вона шипіла, але мала приємний охолоджуючий ефект.
- Треба почекати хвилин десять, поки ця штука не спаде.
Я мовчки кивнула і подивилася на хлопця. Треба було взяти із собою Емелі або Ніколь, подумала я.
- Тож, поки у нас є час, розкажи мені про битву, - Макс сів по-турецьки і поклав голову собі на долоні.
Я коротко переповіла йому події, уникаючи інформації про збитий мною літак.
- Ти велика молодець, - захоплено промовив він. Його очі світилися від цікавості. - Але у мене одне запитання: чому у твоїх людей не виникло запитання чому ними керує Паша? Чи ви вже встигли зробити його там місцевим героєм?
Я глибоко видихнула і посміхнулася: - Ні, усе простіше. Пашевим полком керував він, але руками іншого мілорда, якого усі знали і слухалися.
- Ага, - зацікавлено промовив він. - А чому він пішов на це, той мілорд? Чому він довіряв Паші?
- Тому що він мій хороший знайомий.
- Наскільки хороший?
- Ну ми спілкуємося із дитинства....
- Твій колишній!
Я посміхнулася.
- А звідки ти?
- Так, Браєр я знаю про твого колишнього. Я пам'ятаю як Паша наче той півень бісився через нього.
Хлопець засміявся.
- Але ця ситуація взагалі дуже цікава, - задумано сказав він.
Я посміхнулася і подивилася на свої пальці.
- Ну взагалі так, вона цікава.
- Піна зійшла, - промовив Макс і взяв бинт. - Знаєш Браєр, ти дійсно класна. Я думаю, якби не Паша, ми могли б навіть дружити.
- Ну тепер його немає, - пожартувала я.
А хлопець лише зацікавлено повів бровами.
- Що між вами? - запитав Макс на мить запинившись намотувати і підвів очі на мене. Я помітила на його обличчі коротку темну щетину. Вона гарно обрамлювала його підборіддя. Густі брови підкреслювали холодні сірі очі.
- Я й сама насправді не знаю.
- Повір Браєр, він не найкраща людина. Далеко не найкращий.  
Макс говорив серйозно і спокійно. Він не обзивав старого друга і не насміхався. Таких щирих очей я ще ніколи у нього не бачила. Мені стало моторошно від того, що можливо, я зовсім не знаю коханого. Що ж між ними могло трапитися?
Хлопець продовжував мовчки намотувати бинт. Тоді він підвів очі і подивився прямо у мої. Я відчула його теплу долоню на своїй щоці. Я швидко відвела обличчя, заплющивши очі.
- Макс не треба.
- Ні, у тебе там просто був...
- Бруд був. Ти вирішив витерти? - доповнила його брехню я.
Хлопець грайливо посміхнувся і ствердно помахав головою.
- Мотай! - усміхнено сказала я, ховаючи погляд.
Коли Макс закінчив свою роботу і зав'язав тугенький бантик, я швидко одягнулася і вийшла із палатки.
- Я помию, - промовив він, коли я хотіла забрати казанок і тарілочку.
Я не заперечувала. Навулиці за цей час вже встигло стемнітися. Я йшла поблище до вогню, аби подивитися, чи готове гаряче, але дорогою мене перехопила Ніколь.
- Браєр, я тебе повсюди шукаю. У нас проблема виникла.
- Яка?
- Ходімо!
Дівчина взяла мене за руку і повела подалі до протилежних палаток. Тут вже стояли Паша і Христина.
- Справа у тому, - почала Ніка, - що ми не знали, що ви більше не разом і взяли всього три двомісні палатки. Для Емелі і Декса, для вас і для мене із Христиною. Але Паша просить нас помінятися.
Я люто зирканула на хлопця. Він, як завжди, ховав свій погляд, склавши руки у замок.
- Він не хоче аби вам було не зручно. Але ми із Христиною теж не хочемо ночувати із хлопцем, адже у палатках є підігрів і треба спати без верхнього одягу, а спальники теж двомісні. І ми подумали, що виходом буде спати у трьох.
- Або я буду без спальника, - доповнив Паша.
У моїх грудях стояв ком із образи і люті.
- Але це буде не зручно. Ваші палатки ми вже викинули тому... Кажи як діяти, - промовила Ніка.
Я злісно дивилася на Пашу. Він не подивився на мене жодного разу. Тоді я відвела погляд він нього і перевела на Ніколь.
- Ми будемо спати разом, - я почула як хлопець полегшено видихнув. Це просто розбило моє серце. Я злісно від образи додала: - Разом із Пашою. Вам не має бути через нас дискомфортно. Це тільки наші з тобою проблеми.
Швидко промовила я, не в змозі почути його відповідь, і помчала до вогнища.