Під забороною: Повернення

Розділ 58

***

Ми вже кілька днів йшли лісом. Вони  минали швидко і цікаво. Наші м'язи вже звикли до навантаження, тому ми мали час навіть на тренування. Лише інколи, коли ввечері я лягала у намет, у ногах я відчувала спазми, але це було майже безболісно.
Вчора ми дійшли до скалистої місцевості. Саме тої, де пів року тому я захворіла та леть не померла від лихоманки. А на ранок вліпила смачного ляпаса Паші. Ми із хлопцем весело згадували той день.
Зараз ми йшли гірською стежкою. Христина Каміла та Дімітрій йшли трохи попереду. Ми були добре озброєні, адже розуміли, що та сама печера, від якої залежить доля наших міст, вже недалеко.
Ми із Пашою трималися за руки і хитали ними вперед-назат, паралельно розмовляючи із Декстером та Емелі, які йшли позаду.
- Тихо! - почувся шипливий вигук Діми.
Ми миттєво притихли. Серце впало у п'яти від поганого передчуття. Ми пригнулися і підбігли блище до друзів. Дімітрій обережно рогорнув рукою гілку ялиці і жестом голови запросив подивитися.
Звідти виднівся крутий обрив, а внизу кілька невелики літаків і люди, які ходили туди-сюди. У них в руках була зброя.
- Равен вже мабуть всередині, - промовив хлопець. Йому був не притаманний буть який вияв емоцій, але зараз я почула як його голос бринить. Усередині все похоло.
- Нам треба спішити, - рішуче сказала Христина.
- Але спускатися цією скалою просто самогубство! Вони нас просто розстріляють, - почувався голос Сніжки.
- Ми можемо зійти от тим пагорбом, - промовила Емелі з боку від мене. Вона вказала пальцем на заокруглений спуск за метрів сто від нас.
- Так! - погодився Дімітрій, оглянувши варіант Міл. - Тільки, - хлопець відпустив гілку, закривши від нас огляд, - будьте дуже обережними!
Ми скрадалися крутим пагорбом хвилин із десять. Земля була вологою, тому чоботи були повністю в багнюці. Вона начиплялася на підошви, роблячи їх утричі тящими. У правій руці я мала пістолет. На поясі у мене був ремінь із ножами, кинжалами та кількома магазинами, а через плече я одягла лук, накинувши на спину торбинку із стрілами. Наплічники ми залишили нагорі, добряче заховавши у кущах, на випадок, якщо там проходитиме патруль. Вони нам більше не знадобляться, адже у разі перемоги ми зможемо повернутися літаком, а у разі поразки...
Я постійно виставляла одну ногу вперед, з'їжджаючи у низ, а іншою зупинялася. Голоси ставали дедалі голоснішими.
Тоді я нарешті відчула рівну землю під ногами, а у горлі сів гіркий ком, адже я знала - попереду тільки бій.
Ми розбіглися півколом по переметру лісу і домовилися виходити після знаку від найдальньої групки - Дімітрія і Христини. Паша напружено виглядав на куші, тримаючи напоготові пістолет. Його м'язи були напруженими. Очі пильно слідкували за ціллю.
- Що ж вони там так довго, - бурмотіла я, здираючи багнюку із черевиків, наймаючись вгамувати свої нерви. Хоча насправді я б хотіла аби ці хвилини тривали вічно.
Тоді я відчула його холодні пальці на своєму піборідді. Він підвів моє обличчя до свого і міцно поцілував. Я зрозуміла, що означає цей поцілунок, почува чийсь крик і зняла пістолет із запобіжника. Серце боляче стиснулося.
Ми вискочили із хащів, тут вже чулися звуки стрілянини, і ринулись у бій.
Через момент несподіванки, перевага була за нами. Але не на довго. Коли мені здалося, що пострілів у мій бік стало настільки багато, що я вже не зможу від них ухилятися. Вони раптом зникли. Четверо противників, що гатили у мене на ураження впали без свідомості. З-за їх спини вийшла вже знайома мені дівчина. Дівчина, що наче наш ангел-охоронець, постійно з'являлася у скрутну мить.
- Ліза!
Я кинулась до дівчини і міцно обійняла.
- Привіт!
- Так, у нас немає на це часу, - промовив Дімітрій з-заду. - Беріть зброю, - він протягнув нам два електомата, - і ідіть у печеру. Шукайте Равена. Ви троє!
Він окинув поглядом нас із Пашою і Христиною.
- Нам потрібно допомогти іншим.
Я мовчки кивнула і без зайвих запитань узяла у руки зброю, заклавши пістолет за ремінь ззаду, попередньо перезарядивши магазин.
- Щасти! - промовив Діма. Я не дивилася у його очі, адже боялася того, що побачу там. І рвучко побігла у сторону входу у печеру.
Адреналін у крові зашкалював. Моє серце вискакувало із грудей, та я не зважала. Зараз у нас була одна задача - врятувати свій народ, а що буде зі мною... про це я думати не хотіла.
Ми увійшли у холодну сіру печеру. Вона була прочиненою ще до нашого приходу. Я знала, що десь там, Равен може прямо зараз тиснути смертоносну кнопку, що принесе забуття сотням тисяч людей.
На високій стелі були вмонтовані довгі вузькі лампи, що світили білим світлом.
- Тут є три дороги, ми не знаємо яка із них правильна, тому треба розділитися, - скомандувала Христина.
- Але ж іти самотужки небезпечно. Може перевіримо усі по черзі, - промовив Паша.
- У нас немає на це часу!
- Вона права, - погодилася я.
Хлопець мовчки кивнув. Ми розділилися і побігли тунелями, які були прямо навпроти нас. Мій був посередині. Я глибоко видихнула і за хвилину бігу стишила крок. Тепер я тихенько кралася одноманітним сірим коридором, адже знала, що вони можуть бути десь зовсім поруч.

***

Мій коредор ділився на двоє. Я притискаючи до лівої стіни і затримала дихання. Потім я обережно виглянула за стіни і побачила там двох охоронців. Я швидко прибрала голову і прилипла до холодної стіни, але проблема була у тому, що і вони мене побачили.
Я почула моторошний звук електоратів, що тепер полювали на мене. По крокам було чути, що чоловіки рухаються у моєму напрямку. Ховатися було нікуди, тікати теж. Я швидко вигулькнула і вистрілила у одного із чоловіків. Промазала. Тоді я витягла дуло і почала гатити куди небуть. За кілька секунд я почула падіння. Але кроки другого були уже зовсім близько. Я заховала дуло, важко ковтнула, і вже приготувалася до бою один-на-один, коли почула, що і він впав. Але це був не мій вистріл.
Кроки долинали із протилежного коридору. Я не могла бути впевнено у тому хто це, тому перебігла і заховалася за протилежною стіною. Я побачила, що обидва чоловіки лежали на підлозі. Їх груди повільно здіймалися, але вони були без свідомості.
- Це я, Браєр, - почувся знайомий голос із того коридору.
- Христина! - зраділа я.
- Так! - тут я побачила перед собою її обличчя. 
Я полегшено видихнула.
- Ти маєш тікати звідси! - промовила дівчина.
- Що? Чому? - здивовано запитала я.
Подруга поклала руки мені на плечі.
- Просто роби як я кажу!
- Ні! Якщо тут стояли його охоронці, то ми на правильному шляху. Я піду з тобою і ми...
- Ти не можеш піти зі мною!
- Чому?!
- Бо є один нюанс, якого ви не знали. Якого ніхто не знає. Той, хто натисне кнопку самознищення механізму...він буде знищений. Задля безпеки. Аби це зробили тільки у при крайній нагоді.
- Що?! - мої очі поповзли на лоба. Я із жахом дивилася на Христину.
- Так! Той хто запустить цей механізм - помре. Це вибухівка. Кнопка запустить вибухівки. Тому вшивайся заідси!
- Ні, я не..., - я відчула слабкість у м'язах. На очі почали накочуватися сльози.
- Я знаю цю інформацію, бо я бачила карту. Коли ми були у полоні. Тільки я бачила її. Я прочитала цю умову.
- Ти знала! - мій голос почав безсило бриніти.
- Так, - дівчина була спокійною. Але вона енергійно тріпала мої плечі, змушуючи мене піти.
- Ти, ти ж...
- Браєр, іди..., - її голос теж зірвався. Вперше за весь час.
- Я...
- Іди, - вона промовила це шепотом.
Я почала заперечно хитати головою, а тоді міцно обійняла подругу . Вона відштовхнула мене і заглянула увічі. Я почала робити кроки назат, у сторону виходу. А тоді сталося те, чого я не очікувала найбільше. Вона взяла пальцями моє підборіддя і поцілувала у губи. Я відчула на своїй щоці її гарячу сльозу.
Мої очі широко округлилися, а в голові наче склався пазл. Але надто пізно. Я відчула як мої щоки горять. Дівчина відхилилася і із сльозами на очах промовила:
- Прощавай!
Вона затулила губи долонею і кинувши на мене останній погляд, побігла вперед, оминаючи тіла охоронців, а тоді завернула за ріг і зникла назавжди.