Під забороною: Повернення

Розділ 14

- Що таке Браєр? На тобі немає лиця, - промовила подруга, відпивши ковток трав'яного чаю.
Ми із друзями зібралися у гостьовій кімнаті Міл, розпиваючи чай із розмальованого квіточками керамічного чайничка.
Вчора, після сюрпризу від Паші, ми ще кілька разів повторили танець і у нас вже непогано виходить.
- Та, була неприємна розмова із мамою, - відповіла я.
- Про що?
- Про вас, - секунду помовчавши, я почала пояснювати: - Вона допитувалася чому ви приїхали так на довго, скільки ще плануєте залишатися. Чи ми щось не втнемо? - сказала я, невдоволено скрутивши губи.
Я згадувала й інші моменти неприємного сніданку та вирішила їх не озвучувати, адже вони стосувалися мене і Марика, а прямо біля мене, із хорошим настроєм, сидів Паша.
- Не засмучуйся, - заспокійливо промовив хлопець, обійнявши мене за плечі.
Всі ми розуміли, що Паша досі до кінця не розуміє устрою нашого міста, важливість деяких людей і впливовість їх рішень, тому й реагував на зауваження моєї матері, як на незначні розбіжності між дітьми і батьками. Але хлопець щиро намагався мене заспокоїти, тому я мовчки пригорнулася до його плеча.
- Знаєш, мені інколи здається, що твій палац мертвий, - задумливо промовив Декс, поглядаючи кудись за вікном. - Я розумію, що твій він набагато більший за мою домівку, але у вас в коридорах практично не буває людей. Це так моторошно.
- А це не всюди тут так? - запитав Паша.
- Звісно ні! - заперечив друг. - У моєму маєтку неможливо і хвилини пройтись коридором щоб когось не зустріти. Це інколи напрягає, але в цілому це приємно і затишно.
- Мій палац теж схожий на вулик, - промовила Емелі. - Але це через те, що усі Вайти живуть у одному місці. Усі мої тітки, кузини, кузени, їхні собаки - усі на купу живуть в одному палаці. Це жах!
- Вам ніколи не було цікаво як живуть звичайні міщяни? - запитав Декстер.
- Ну ми з Міл були там - нічого особливого. А ти що ніколи не тікав у місто?
Друг заперечно помахав головою.
- Не був?! - леть не подавилася чаєм Емелі.
- Ні. Я не був таким бунтівником як ви, - хлопець ніжно посміхнувся, поглянувши у очі коханої. - Єдиний раз, коли я був за межами панських володінь - це коли ми тікали з міста. Все.
На наших із Емелі обличчях читало я щире здивування.
- Так давайте підемо туди, - запропунувала дівчина.
- Зараз?
- Так, просто зараз! Тільки треба перевдягнутися.
- Всі згідні? - перепитала я, на що отримала ствердні кивки головою.
- Ну тоді я по речі, - сказала я, підіймаючись з місця. Хто зі мною?