Під забороною: Повернення

Розділ 46

***
Паша

Я йшов подвір'ям палацу, яке тепер неможливо було впізнати. Усе перетворилося на руїни. Повсюди лежали понівечені трупи людей разом із грудами заліза. Мої черевики були по кісточки у дивній суміші крові, машинного мастила та води, на яку перетворювався сніг.
Не дивлячись на те, що полум'я майже згасло, повсюди літати тліючі частинки. У повітрі тримався жахливий сморід.
Я йшов до входу у палац. Десь ззаду плентався поранений Марик. Хоча як на першачка, він досить непогано впорався. Довкола бігали люди та перевіряли пульс у тіл. Вони рятували тих, кому ще можна було допомогти. Я майже дійшов до входу в палац і оглянувся на браму. Там обіймалися воїни із своїми рідними. Вони раділи тому, що залишилися живими. Я побачив чоловіка, що підхопив на руки свою дочку. Дівчинка міцно обвила ручками шию татка. Це викликало на моєму обличчі посмішку.
Я обернув голову і в дверях побачив Браєр. Дівчина боязко розглядалася і шукала когось в натовпі.
Я зупинився. Моє серце почало битися швидше, а на обличчі розтягнулася широка посмішка.
Вона жива!
Принцеса зробила ще кілька кроків вперед, вдивляючись в кожне обличчя. Я чекав поки вона мене помітить. Раптом вона зловила на собі мій погляд. Наші очі зустрілися. Її темні тонкі брівки поповзли догори, а і без того великі очі, збільшилися. Вона затулила долонею рота і за мить помчала мені на зустріч. Я підхопив її на руки на міцно притиснув до себе. Її стегна стискали мій стан. Я відчув її рідний солодкуватий запах.
- Коли той гвинтокрил впав, я думала...
- Все добре кохана. Все добре, - заспокоював я її, відчуваючи як вона тремтить у моїх руках. - Я так кохаю тебе!
Промовивши це я ще дуще притиснув її до себе, поклавши голову їй на ключицю, і заплющив очі. Її гарячі слізки стікали моєю шиєю. Я відчував на собі її гаряче дихання. Дівчина міцно обвила мене руками.
- Я теж..., - останнє слово загубилося у її тонких схлипуваннях.
Не знаю як довго ми так простояли. Мені просто хотілася обіймати її. Ціле життя.
- Ви живі! - почувся збоку голос Емелі.
Браєр відхилила голову від мого плеча і подивилася на подругу.
- Міл!
Я обережно опустив її на землю. Рай побігла назустріч дівчині, закидаючи черевиками багнюку собі на спідницю. Вони зімкнулися у міцних обіймах, а я тим часом побачив Декстера. Ми не казали одне одному ні слова. Наші щасливі посмішки та міцні обійми самі говорили за себе.
Я підвів очі і побачив ще одну знайому постать.
- Христина? - здивувався я. - Ти теж? - я підійшов і міцно обійняв подругу. Вона відповіла взаємністю.
- О Боже, Христина! - закричала Рай і підійшла до дівчини. Вони теж обійнялися.
Ми переглянулися із Емелі. А тоді, жартівливо посміхаючись, наче старі друзяки, обійнялися постукавши одне одного по спині. Дівчина промовила так, щоб міг почути тільки я:
- Ти гівнюк, але я рада, що ти вижив!
Я засміявся і обійняв однією рукою її за плечі.
- Ти так легко мене не спекаєшся!
- А зі мною обійнятися? - жартівливо промовив Декстер. Браєр посміхнулася у відповід і обійнялася із другом. Їй зв'язок був міцніши за наш із Емелі чи наш із Дексом. Мені вони інколи нагадували нас із Сніжкою. Стосунки брата та сестри. Ми небагато говоримо, можемо посваритися, але за будь-яких обставин ми стоятимемо одне за одного до кінця.
Я подивився на обличчя Емелі і зрозумів, що із нею щось не те. Щось змінилося. Уважніше оглянувши, я зрозумів, що не так.
- Твоє волосся, - я обережно підняв пальцями її сніжно біле волосся і побачив, що на кінцях воно було чорним. Довжина зменшилася в половину.
- А, це неприємні наслідки, - натянуто посміхгувшись, сказала вона.
- Нікого не зачепило? - стурбовано запитала Христина.
- О, мене трішки, - відповіла Рай. Я відпустив Міл і насторожено подивився на дівчину. Тільки зараз я помітив, що шубка на її лівому передпліччі була обшмалена.
- Болить?
- Так поки ні, - відповіла Браєр, дивлячись на мене із натягнутою усмішкою. Отже, болить!