Під забороною: Повернення

Розділ 13

Прохолодний осінній ранок у замку відчувався неоднозначно. За вінком яскраво сяяло сонечко, освітлюючи своїми промінчиками леть жовтеньке листя. Промінчики весело проривалися крізь скло, пестячи моє обличчя, але навідміну від літніх промінців, ці були холодними. Наче дешева бутафорія. Вони вже не зігрівали холодну землю та будинки, в яких ще не топили піч.
Мені зовсім не хотілося вилазити з-під ковдри, адже я знала, що там на мене чекає холоднеча. Натомість, я ще щільніше зарилася у тепленьке «кубельце».
Пташки за вікном мовчали. Ніщо не сміло порушити ранкової ідилії.
За кілька хвилин, прислухавшись до дивних звуків за дверима, я зрозуміла що хтось біжить. За гучним стукотом підборів прочинилися двері моєї кімнати.
- Браєр не спати! - прозвучав голос, викриваючи свою власницю, ще до того як я змогла її побачити.
Не знаю чому, але перше що прийшло мені в голову це закрити очі і прикинутися сплячою.
- Ти ще спиш?! - обурився голос. - Та діла не буде!
Насліпо очікуючи на подальші дії Емелі, я уважно прислухалася до звуків. І даремно. Адже за мить на мене зверху навалилися тіло подруги.
- Аааа! - закричала я, розплющивши очі.
- Прокидайсяяя! - сміючись проказала дівчина, яка навмисне вовтузилась на мені.
- Злізь з мене, - попросила я, сміючись і посуваючи її руками.
Емелі послухалась мене і підійнялася з ліжка, стягнувши разом з собою ковдру з мене.
Моє тіло пройняв холод, який швидко закрався під мою нічну сукенку. На ногах миттєво вискочили сирітки. По тілу розбігалися неприємні мурашки.
- Мені холодно, - сказала я, сідаючи на ліжко та пригорнувши коліна до себе.
- Знадчить треба швиденько одягатися.
Білявка підійшла до моєї шафи та прочинила її важкі дубові дверцята. Подруга почала перебирати пальцями сукні, примовляючи: - ця не підійде, ця теж...
Дівчина на мить зупинилась на смарагдовій сукенці, та перевівши погляд на мене, ніби приміряючи цей колір до мого обличчя, продовжила шукати.
І нарешті, майже у самому кінці ряду коштовних суконь, вона вийняла одну: - Це вона! - залюбовано проказала дівчина.
Це була світло-блакитна сукня, вкрита безліччю коштовних камінців. Вона приємно відблискувала на сонці.
- Одягай! - нетерпляче проказала подруга.

***

За кілька хвилин, ми з Емелі вже мчалися коридорами в невідомому напрямку. Дівчина туго затягнула мені корсет і старанно зачесала моє неслухняне кучеряве волосся.
- Куди ти мене ведеш? - всоте допитувалася я.
- Зараз все побачиш! - всоте відповідала Міл.
Хоча я й знала у палаці практично усі дороги, тунелі, коридори, сходи і зали, але взагалі не мала поняття куди мене веде подруга. Від цього мої відчуття ставали ще дивнішими: мене ведуть невідомо куди в моєму ж палаці!
Освітлені коридори змінювалися на темні сходи. Час від часу попадалися вікна: великі і зовсім шпаринки, світлі і заховані під листям дерев. Вони хоча б трішки допомагали мені орієнтуватися. Емелі продовжувала впевнено йти, інколи хитро посміхаючись.
За десяток хвилин, визирнувши у одне із віконечок я наче нарешті зрозуміла куди ми прямуємо: - На закинуту терасу?
Моє питання так і залишилося висіти у повітрі, адже ми почали підійматися старими облізлими сходами. Через малесенькі дверцята ми буквально «пролізли» усередину. Щойно я вийшла з-за спини подруги, моєму оку відкрився чудовий вид на осіннє золотисте місто. Холодне сонячне проміння освітлювало вулиці, залишаючи красиві тіні на небосхилі.
Наступним, у мої очі кинулося біляве волосся, що на тлі сонця стало трішки золотистим. Маленькі волоски неслухняно вибивалися з суцільної маси під тиском вітру, а хлопець постійно намагався їх поправити.
Паша був вдягнутий у костюм: синій велюровий піджак вказував на статок, а білі штани красиво обрамлювали міцні м'язи. Хлопець спокійно оглядав мене, щиро усміхаючись. Його блакитні очі ковзали моєю сукнею. На щоці вискочила знайома ямочка, що викликала у моєму животі рій метеликів.
Я перевела погляд у бік. Там вже примостилася Емелі з дерев'яною скрипкою на плечі. Вони з Декстером очікувально дивилися на друга.
Поки я розглядала пару, до мене підійшов Паша. Хлопець галантно вклонився та, висунувши одну руку з-за спини, жестом запросив на танець.
Я секунду награно повагалася, прижмуривши очі, а тоді відповіла на пропозицію. Моя долоня накрила його. З-заду нас почулася музика.
Паша вивів мене на середину закинутої тераси і власно обхопив однією рукою талію, а іншою продовжував тримати долоню, звівши її догори та зігнувши у лікті. Його стійка була майже досконалою: широкі плечі випрямленими, спина рівна, а руки напружені, готові у буть-який момент закружляти мене у танці.
- Я буду тебе вести, - усміхнено проказав Паша, поки я його розглядала. - Якщо потрібно буде повільніше то скажеш. Декстер думає, що ти знаєш ці рухи...
- Але не впевнений, - голосно доповнив друг.
- Добре, - промовила я, дивлячись прямо у блакитні очі, що сяяли на осінньому сонці. У них я бачила своє відображення. Та не встигла я приглянутися, коли хлопець зробив перший крок.
Рухи були звичайними - вальсовий круг, а мелодія здавалася знайомою. Та досить швидко звичайні рухи змінилися на ритмічні обертання і підтримки. Я леть орієнтувалася, намагаючись згадати наступний рух. Але хоч як я не хотіла згадати - не могла, поки зі струн скрипки не злетіли до болю знайомі ноти...
- Це вальс принцеси! - здогадалася я на черговій підтримці. Мої руки, повністю випрямлені, впиралися у плечі Паші, поки він тримав мене за талію кружляючи високо над землею.
- Ти таки згадала! - зрадів Декстер.
Моїми грудьми розтеклося тепло. Цей танець був не просто звичайним вальсом на балу. За допомогою цього танцю, як правило, принцеси демонстрували народу свого обранця. Рухи були відвертішими та блищими. Тіла танцюючих наче спліталися у єдине, даруючи глядачам заворожені посмішки.
Будь-яка принцеса усе дитинство мріяла станцювати цей танець. Але не я. Маленьку Браєр ніколи не цікавила тема весіль та наречених. Хоча й вальс принцеси і виглядав неймовірно чуттєво, та для себе я такого не хотіла... до сьогоднішнього дня.
Я знала на пам'ять більшість рухів, адже десятки разів бачила як його виконують інші. А маленькі дівчатка на балах, частенько перетанцьовували його, уявляючи себе юними принцесами. Але час-від-часу все ж наступала на ноги Паші і збивалася, на що хлопець просто посміхався і продовжував мене кружляти. Його руки впевнено підхоплювали мене на час підтримок і вказували шлях, коли я збивалася.
- Ніколи не повірю, що ти вивчив все це за чотири дні, - промовила я.
Паша лише посміхнувся, знову показавши ямочку на щоці.
Коли пролунала остання нотка вальсу, ми гарно розійшлися як це належить танцюючим. Я не втрималася і наскочила Паші на шию, леть не збивши з ніг і тихо, так щоб почув лише він, промовила: -Я тебе кохаю!