Під забороною: Повернення

Розділ 36

***

- Я гадаю, що це точно буде роботизована армія, але раніше я не враховував одного важливого фактору...
У кам'яній секретній кімнаті палацу метушилася купка підлітків. Із великого монітору було видно іще одного, трохи старшого за своїх друзів, хлопця. Він саме активно намагався висловити свої припущення. Підлітки постійно поглядали на голограму мапи, яку відрила їм королева. Сама жінка сиділа на кріселку, трохи далі від решти, поринувши у свої роздуми.
- .. але він суттєво впливає на все. Через викривлення паперової мапи з полюсів, я не вирахував правильний кілометраж. Я вважав, що наші дистанційні системи управління діставатимуть до найблищих територій з боку лісу, але, так як вона землі знаходяться набагато північніше - я помилився.
Темноволоса дівчина із шоколадними очима марно поглядала на карту, намагаючись зрозуміти про яке викривлення говорить хлопець. А от блондину було достатньо кинути короткий погляд на паперову мапу із бібліотеки і 3д модель, що світилася синім, для того щоб зрозуміти про що говорить Діма.
- У міста1 немає роботів, якими можна було б керувати з такої відстані. Тому із гарантією 90 відсотків, якщо напад таки відбудеться, у літаках муситимуть бути люди, які керуватимуть роботами.
- Вони хіба не мають штучного інтелекту? - насмішкувато запитав Паша.
- Вони вміють виявляти людину, в них вмонтований тепловізор, вони можуть атакувати, але в них немають інтелекту. А ще, на, так званому, автопілоті вони дуже повільні. Для того щоб вони були максимально продуктивними, комусь потрібно керувати ними. Не маються на увазі кожною частино тіла кремо - ні, це вони роблять самі. Але тільки людина може задати йому ціль: куди бити, що знешкодити, яку команду виконувати. А головне, вони не зможуть їх увімкнути дистанційно.
- Тобто без людей, ця супер мега армія - груда металу? - запитав Паша.
- Якось так, - погодився Дімітрій. - Я вів до того, що першими цілями для нас мають бути саме ці люди. Потрібно буде виявити, де їх ховатимуть і по-максимуму знешкодити, адже одна людина може керувати кількома десятками роботів. Заберете людину - роботи стануть тупою грудою металу.

Коли відеозв'язок із друзями завершився ми продовжували обговорювати наші подальші дії.
- Отже, ми знаємо що потрібно влучити сюди, - Паша вказав пальцем на кругленький скляний елемент на голові робота, який щойно намалював із пам'яті.
Я відсьорбнула ковток чаю, який принесла нам головна служниця мами із фарфорової чашечки. Це був єдини раз, коли це пухке стерво мене обрадувало. У потаємній кімнаті було досить холодно і гарячий напій зараз дуже навіть доречний.
- Так, - погодився Декс і повернувся поглядом на мапу теж відпивши ковток.
- Ти до речі гарно малюєш, - промовила я, дивлячись на малюнок, який хлопець навіть трохи тонально заштрихував.
- Дякую.
- Ти не казав мені, що малюєш, - підмітила я.
- Нічого особливого, - промовив Паша, знизивши плечима.
Я вирішила не сперечатися, відклавши цю розмову до кращого часу, і кинувши останній погляд на робота, обернулася до друзів.
- Я досі не впевнений, але напевне, він наступатиме із півночі.
- А для чого нам знати його точне місце наступу? - запитала Емелі. Я відпила кілька ковтків гарячого напою. Він мав специфічний смак.
- Ну взагалі-то багато причин. Одна із них те, що нам потрібно сконцентрувати там воїнів. У нас не така вже й велика армія.
- Ми завтра вирушаємо на північ із представниками усіх домів та їх найкращими бійцями, - вперше за вечір, заговорила Есміральда. Жінка наче щойно виринула із роздумів і рвучко підвелася з місця.
- Що? - вихопилося у мене.
Обличчя друзів були такими ж ошелешиними.
- Так, я розіслала усім запрошення позавчора і... ми не маємо гаяти часу. Він може напасти будь-якої миті.
- Але ж мама ти... ми тут... а ти навіть нічого...
- Немає на це часу, Браєр.
- Ми підемо з вами, - впевнено наголосив Декстер.
- Ні!
- Ми мусимо..
- Залишитись тут і охороняти палац в разі чого, - промовила королева.
- Але ж ми єдині хто настільки добре знаємо нових роботів!
- Я теж була там.
- Ти була там двадцять років тому! З того часу усе змінилося, - кипіла я.
- А у мене є все, що потрібно, - спокійно промовила жінка і рвучко вихопила малюнок із рук Паші.
- Мама! - у мене закінчилися аргументи і я почала мало не кричати.
- Я знала, що ти не сприймеш цю інформацію адекватно.
- Навіть якщо ти не візьмеш мене, я знайду спосіб! Я заховаюся...я
Я відчувала слабкість у тілі та сильне запаморочення. Мої ноги підкосилися і я б впала прямісінько на кам'яну підлогу, якби не Паша, що встиг мене впіймати.
- Ти підсипала щось у чай! - сонним голосом промовила я. І відразу пригадала, що пили його усі, окрім неї.
- Так, браво! Це снодійне. І ти не залишила мені іншого вибо....
Перед очима усе попливло. Я відчула слабкість і поринула у сон.