Під забороною: Повернення

Розділ 25

Промайнуло два тижні із дня балу. Звісно ж, ніякого весілля не відбулося. Ця новина стала найбільш обговорюваною подією в місті. Кожен, хто вмів говорити, вважав своїм обов'язком розповісти іншим про скасовані заручини і невідомого, що вкрав серце принцеси.
Мати ж навпаки - навіть трохи заспокоїлася. У палаці поменшало охорони,  яка слідкує за мною і ми вирішили не втрачати таку можливість.
З самого ранку ми з Пашою прослизнули у комірчину для слуг та викрали якісь лахміття. Свій одяг ми залишили у власних кімнатах аби наша втеча не була настільки очевидною і вислизнули з палацу.
Хлопець був вдягнений у звичайний пошарпаний костюмчик. На мені, прямо таки висіла, брудна сукенка, яку хтось намагався старанно, але марно, відіпрати. До того ж, із десятками латок. Зверху я натягнула шерстяний светер, у трохи ліпшому стані.
На ногах у нас були звичайні коричневі шкіряні черевики. Традиційно не нашого розміру. Мої були на мене завеликі. Тому мені довелося вдягнути дві пари шерстяних шкарпеток. А Пашині черевики були йому впритик.
Тут ми скидалися на звичайну пару, що прогулювалася багатшими вулицями міста. Ми не виглядали бідняками, але й не заможними. Найбільш непримітні. І це добре!
Навколо нас постійно точилися розмови про мене. Деякі просто доходити до абсурду! Наприклад: дивний незнайомець причарував мене. Одна жіночка навіть стверджувала, що знає чаклунку, яка виконала приворот.
Інші ж казали, що сім'я невідомого напала на мою і я прийняла це рішення, мало не під страхом смерті.
- Чула який я страшний тип? - насмішкувато сказав мені на вухо Паша, коли ми проходили біля чергово чоловіка, який розповідав, що незнайомець із балу належить до най небезпечнішого угрупування із півночі міста.
- Вони і північну війну додумались сюди приплести, - роздратовано повела бровами я.
Хлопець лише задоволено посміхнувся, продовжуючи вести мене вулицями міста.
У цій його частині росли тоненькі вулички, обкладені бруківкою. Час від часу тут траплялися кафе та модні крамниці. З обох боків височіли п'ятиповерхові будинки, які, місцями, не пропускали сонячне проміння.
- А чому ми з тобою не можемо жити тут? - запитав Паша, щойно ми натрапили на красиву алейку із квітами у центрі.  - Мені тут подобається набагато більше ніж в палаці. Тут є життя...
- Так, мені тут теж подобається, - погодилася я, розглядаючи черговий доглянутий будинок із великими вікнами. - Але для мене тут небезпечно.
- Чому?
- Ну, тому що я, - на всякий випадок я оглянулася чи бува мене ніхто не чує, - принцеса.
Паша звісно ж помітив мій жест і посміхнувся. Дійсно, це місто на перший погляд було таким теплим і привітним, але я точно знала, що це всього лише омана.
- Це зараз на нас ніхто не звертає уваги. Вони ж просто не знають хто я. Але як би дізналися - мене б одразу викрали і вимагали викуп. У кращому випадку грошовий.
Я окинула поглядом хлопчаків, які весело бігли з протилежного боку вулиці:
- Ці люди місяцями працюють на те, щоб отримати те, що у нас з тобою в торбинках.
Я мала на увазі торбинки із срібними грішми, які я брала із собою постійно, коли виходила за межі палацу.
- Один мій перстень може забезпечити їхній сім'ї роки життя. Тому то й Браєр небезпечно бути тут, - сказала я про себе у третьому лиці.
Кілька секунд ми мовчали, а тоді хлопець запитав:
- А чому там так багато людей?
Він вказав пальцем на скупчення за десять метрів від нас. Я уважно приглянулася і впізнала:
- Так це ж ляльковий теат! - зраділа я.
Такі штуки любили навіть діти монархів, адже це завжди цікаво. Звісно ми не дивилися його на площі міста. Королівський театр часто приїжджав у палаци.
- Подивимося? - запитав Паша, ніжно обійнявши мене рукою. Але я й до його пропозиції вже направила наш маршрут прямо до скупчення людей.
Ми підійшли блище. Люди стояли досить щільно, але вони були дружелюбними і прагнули аби виставу побачили усі, тому нищих за ростом охоче пропускали вперед. Я, будучи нище середнього, стала попереду. Прямо біля дітей. А ззаду мене зупинився Паша, обома руками обійнявши.
- А про що вистава? - запитала я, тітоньку біля себе.
- О, це нова! Про принца Марика і принцесу Браєр Розалію Кароліну! - захоплено відповіла вона.
Я широко розплющила очі від здивування і подивилася на хлопця. І так, я здивувалася не лише тому, що вистава про мене, але й тому, що міщянка знала моє повне ім'я. Гадаю, навіть Паша його не пам'ятає.
Він виглядав зацікавленим і лише азартно промовим:
- Дивимося!
Ми прийшли не з самого початку. Прямо зараз була сцена, як принц Марик (це я зрозуміла по патріотичному гербу його дому на пів ляльки) і я гуляємо у якомусь саду. А ні, не якомусь. Він повен троянд.
Ми весело прогулюємось, сміємося і навіть цілуємося. Він зізнається мені у коханні, а я кажу, що просто жити без нього не хочу.
«Так-так! Саме так і виглядали наші зустрічі.» Ми обговорюємо весілля і тут, небо затягують чорні мальовані хмари і з'являється блондин. У нього, розміром із власну голову, паперовий револьвер. Розбійник викрадає принцесу і змушує на собі одружитися. Таки прямо примушує! Там були сцени побиття. Забагато екшену як на ляльковий театр.
А тоді, незрозуміло звідки, лунає постріл. Невідомий вбиває лялькового Пашу, а я відчайдух радію і мчуся до рятівника. Ним виявляється Марик. Ми з ним одружуємося, а потім у нас народжується десять синів. Кінець.
Зачудована публіка радісно плескає, а ми зі Пашою намагаємося вибратися із натовпу.
- Ну і перекрутили! - вражено промовив Паша, коли ми відійшли уже досить далеко.
- Ага! Який там Марик герой! - сміюся я. - А ти мене ще й виявляється викрав!
- Та я там взагалі! Найбільше зло цього світу! - засміявся хлопець. - Ти бачила мій револьвер?
- Ну вибач. Раніше вистави були краще, - чесно призналася я.
- Та нічого. Мене це навіть повеселило! Уявляєш, ті люди ніколи не дізнаються, що тоді біля них стояли ми!
- Ну от і чудово! - сказала я. - Я не думаю, що їм сподобалося б стояти біля поганця. А головне, не сподобалося б, що ти й досі живий!
Паша лише голосно видихнув і похитав головою. За кілька секунд ми переглянулися і дружньо засміялися.

***

Королева Есміральда сиділа у тронній залі, під лупою оглядаючи стоси якихось папірців. Жінка уважно перечитувала тексти, а біля неї чемно стояла особиста служниця і непорушні охоронці.
З віконечка лилося пообіднє помаранчеве світло, відкидаючи свій колір на стіл королеви. У залі панувала мертва тиша, що іноді порушувалась шурханням сторінок.
Раптом, великі двері різько прочинилися. Всередину влетів старенький радник із новим випуском газети. Його м'який голос зривався на крик:
- Ваша Величносте! Ваша Величносте!
- Чого тобі Бобі? - роздратовано запитала жінка, відриваючись від читання.
- Ваше Величносте! Нам і досі не вдалося знайти друкарню, але подивіться на їх новий випуск газети! Це..., - відхекувався чоловік. - Це порушення всесвітнього договору!
- Ану дай сюди!
Королева вирвала із рук дідуся газету і наділивши на неї лупу, почала читати.
«Принцеса вибрала обранця із іншого міста! Докази того, що діти монархів втекли зовсім не на окраєну...»
Есміральда хитро посміхнулася, продовжуючи читати текст.
За хвилину, вона відклала газету і усміхнено подивилася на Бобі.
- Так це ж чудові новини!
Радник виглядав розгубленим. За мить його вираз обличчя змінився на здивування. Грубі сірі брови поповзли догори: - Я не розумію...
- А шо ж тут незрозумілого Бобі? Саме зараз він втратив довіру читачів і перетворився на чорну пресу, що публікує плітки. Який свідомий мешканець міста, з народження промитий пропагандою, повірить у те, що існують інші міста, - королева звела долоні докупи і обіперлася на них підборіддям.  - Вони з народження знають, що ніхто з лісу живим не виходить, не те що народжується і живе за його межами, - жінка засміялася.
- Ви впевнені що..? - почав було радник, але королева його не слухала.
- Принеси мені вина! - наказала вона служниці.