Під забороною: Повернення

Розділ 48

***

Минуло два дні. Справи у місті почали по трохи налагоджуватися. Королева нарешті відновила керівництво. Тільки зараз я оцінила її внесок у життя міста. Вона контролювала усе і знала про кожного. Неймовірно!
- Від Ревена немає звісток? - запитала я, відпивши гарячого чаю. Прямо переді мною сиділа матір. Королева виглядала стомленою. Я бачила великі сині кола під її очима.
- Ні, - вона заперечно похитала головою.
- А що із уламками літака? - запитала я із важкістю на серці. Я й досі вважала себе винною у скоєному.
- Спеціалісти сказали, що уламки надто важкі. У нас немає обладнання, аби його демонтувати, тому вони там і залишаться.
Я розуміюче кивала.
-  Я горджуся тим, хто це зробив. Ким він би не був, - замислино промовила жінка.
- Чому?
- Тому, що це неаби як розізлить Равена, - посміхаючись на один бік, сказала вона.
- Але ж він забрав стільки життів...
- Той літак забрав би більше, - байдуже промовила Есміральда. - Я знала, що на тебе можна покластися.
Із гордістю у погляді промовила вона. Я легко посміхнулася.
- А як Марик?
- Його батько надсилав пташку. Сказав, що все добре. Мілорд видужає і дуже вдячний тобі.
- Мені? За що?
Жінка лише пожала плечима.
Я встала з місця і запитала: - Ну я піду?
Матір ствердно кивнула. Після її дозволу, я відкланялася та помчала у свою кімнату, залишаючи по собі лише стукіт підборів. Підвівши голову і подивившись у кінець коредору, я побачила Пашу. Я посміхнулася і радісно поспішила до хлопця. Мені так хотілося поділитися із ним своїми почуттями.
Здалося, що він теж помітив мене, але в наступну ж мить він звернув у бік, залишивши по собі лише пустий холодний коридор.
Спочатку я навіть не зрозуміла, що відбулося. Простоявши на місці кілька секунд, я обернулася і із болем в грудях, рушила в свою кімнату, зімкнувши руки на грудях. Я швидко увійшла у свою кімнату, голосно гримнувши дверима.
- О, а я саме на тебе і чекала! - промовила Емелі, сидячи на моєму ліжку.
Я запитально вивела брови, але нічого не сказала, а лише легенько посміхнулася дівчині.
- Де ти так довго ходила? - подруга розтяглася на ліжку, посміхаючись.
Моя усмішка пропала з обличчя і я присіла на краєчок ліжка. Блондинка помітила це і сіла біля мене. Вона перестала жартувати і серйозно подивилася заглянула мені увічі.
- Ти чого?
Я глибоко видихнула.
- Ти можеш мені розповісти, - лагідно проказала вона, накривши своєю долонею мою.
- Я, я не знаю...
- Щось знову із матір'ю?
- Якби ж то з нею!
- А що?
- Паша, він...
Подруга посміхнулася: - О Боже, то ти так через нього? Я ще давно тобі казала, що твій Паша...
Я підвела на неї погляд.
- Вибач. Кажи.
- Ми із ним не говорили ще з того часу як приїхала матір. Коли ми зустріли її, я побачила у його погляді щось...наче він...
- Боїться тебе?
- Так! Не знаю, чому він так, - щиро призналася я.
- Браєр, дай йому час, - промовила Емелі те, що я так не очікувала від неї зараз почути.
- Ти взагалі на чиєму боці? - жартівливо запитала я. Подруга посміхнулася, але продовжила:
- Постав себе на його місце. Він...це ж не його. По ньому видно! Він не народжений для цього. Паша інший.
Від її слів мені стало боляче. Це була саме та правда, яку я завжди ховала від себе. Я сподівалася, що із часом, він звикне. Навчиться всьому. Але цього не відбувалося.
- Авжеш він боїться бачити тебе вже не тою маленькою дівчинкою із якою він сміявся і ходив на полювання.
Очі запекли від приємних спогадів минулого. Я швидко закліпала очима аби прогнати сльози. Це було більше ніж пів року тому! Скільки усього відбулося за цей час.
- Але він кохає тебе Рай. Він би не пішов сюди якби не кохав!
- Може, через те, що я змінилася, він більше не...
- Ні! Браєр, не кажи дурниці. Почуття не проходять за два дні.
- Він уникає мене!
- Дай йому час!
Ці слова були наче удар мені в груди. Легені болісно запекли. З моїх очей полилися гарячі сльози, які я так намагалася стримати.
- Рай! - Міл жалібно подивилася на мене і пригорнула мою голову до своїх грудей. Вона ніжно гладила мене по голівці, а з мої плечі швидко здіймалися від схлипувань. Я відчувала тільки біль. За все. Через свої стосунки, через той клятий літак, через Ревена, через Марика.
- Чому це все з нами? - промовила я.
- Я не знаю, моя дівчинка. Я не знаю.