Під забороною: Повернення

Розділ 41

***

Я вже наказала варті
відкрити зброярні і пояснила план дій головному лицарю. Його робота була підготувати своїх підлеглих. Мені здалося, що про існування інших міст чоловік знав. Він не дуже здивувався, коли я з ним про це говорила. От якби ж і з міщянам все було так просто.
Я зупинилася біля одного із вікон у палаці і заглянула на вулицю. На подвір'ї вже почали збиратися люди. Тисячі линули із міста у королівський двір, важкі ворота якого були прочинені. Там були не тільки чоловіки, але і жінки з дітьми. Я уявила, що їх зараз чекає. Скільки із них вже не повернуться живими.
- Браєр! - почувся чоловічий голос із коредору.
Я обернула голову і мало не наштовхнулася на юного хлопця. Він швидко біг сюди, тому важко дихав. Його обличчя вкрилося рум'янцем, а біляве волосся було розбурханим.
- Що ти тут робиш? -ошелешено запитала я, впізнавши в юнаку, у темно-сірій хутряній накидці, Марика.
- Що у тебе там відбувається? Я чув дзвони.
- Що ти тут робиш?
Хлопець відійшов на крок назат і намагався заглянути мені увічі. Мої очі ошелешено ковзали знайомим обличчям.
- Я знаю, що вчинив не гідно принца. Мені дуже шкода, правда. Я дуже хочу щоб ти пробачила мені. Я знаю, що ти вже ніколи не зможеш мене покохати, але жодна дівчина не хоче виходити за мене після того приниження на балу. Рейтинг моєї родини дуже впав у місті. Не зважаючи на те, що між нами було, я б хотів ще раз попросити тебе, вийти за мене, - швидко белькотів він. Його кругле, наче колобок обличчя, було як ніколи схвильованим. - Ти можеш не мати зі мною, ну знаєш... просто ми будемо разом як чоловік та дружина. Я не заважатиму вам із тим хлопцем...
- Так, стривай! - нарешті перебила його монолог я, надто шокована аби зробити це раніше.
- Будь ласка, зрозумій мене, - благав хлопець.
- Стривай, - промовила я. У моїй голові зародився просто геніальний план і я просто мушу зробити все, щоб він здійснився.
Я підійшла блище до принца і взяла його знайомі шершаві долоні у свої. Сині очі здивовано округлилися. Його груди, що активно здіймалися чи то через біг, чи хвилювання, зараз просто завмерли.
- Марик, ти чудова людина. Ми провели разом стільки часу і ти зовсім мені не байдужий, але я не виходитиму за тобе, - я відвела погляд і подивилася у його очі. - Ніколи.
Його плечі знесилено опустилися.
- Але, я благаю тобе допомогти мені! Я знаю, як це все звучатиме, але будь ласка послухай!
Марик мовчки кивнув.
- Коли я зникла, я була завісім не на окраїні. Я була у іншому місті!
- Що ти...?
- Дослухай прошу! Я знаю, що в це складно повірити! Але ти мусиш! Інші міста існують! І з ними не все так просто...
Я ще міцніше стиснула його долоні.
- Твій батько відправився на північ із найкращими бійцями так?
Хлопець кивнув.
- Ти думав, що це через якись конфлікт із північними, але ні! - Я затнулася, адже не знала як правильно пояснити, але вже за мить продовжила. - Король іншого міста нападе на наше за кілька годин. Наша королева гадала, що він нападе з півночі, тому зібрала там найкращих воїнів, але вона помилилась і вже зовсім скоро вони нападуть на наш палац. Я вислала гінця матері, але вони не встигнуть добратися сюди до початку нападу.
- То те що пишуть у жовтій пресі правда? Ти була у... іншому місті?!
- Так! Так! - викрикнула я. - Марик повір мені! У нас вже є план охорони, але проблема у тому, що одна із чотирьох груп має піти під проводом Паші. Але люди не підуть за ним, адже для них він негативний персонаж. Тільки він може повести їх, адже ми із Емелі і Декстером маємо свою роботу, а інші просто ніколи не бачили як виглядають ті воїни. А вони, повір мені, дуже, м'яко кажучи, не стандартні. Їх не можна вбити просто вдаривши у серце і у них дуже міцна броня, - і взагалі вони не люди, хотілося додати мені, але я стрималася. - Але якщо їх вестимеш ти, вони підуть! Ти будеш формальним полководцем, але насправді ним буде Паша. А ти таким чином зможеш відмити свою репутацію.
Марик мовчав кілька секунд. Я настирливо дивилася у його очі, які від заховав. Його погляд був прикутим до підлоги. І коли я вже й не сподівалася на його допомогу він промовив:
- Паша це той?
- Так, - обережно відповіла я.
- Ти? Ти зовсім за ідіота мене маєш? - знервувався хлопець.
- Марик, зараз не час!
- Як не час?! А коли час?! Ти себе взагалі чуєш? Ти кажеш, щоб я прикривав хлопця, який опозорив мене на усе місто і забрав тебе?!
На останьому слові його голос наче зламався. Я із жалем дивилася на Марика. За своїми проблемами я навіть не помічала, наскільки боляче я йому зробила. Коли він почав розповідати про фіктивний шлюб, я думала, що це останній доказ того, що він мене ніколи не кохав, як і я його. Але зараз зрозуміла, що насправді, він просто сподівався, що хоча б так, я зможу його колись покохати.
Щось усередині мене неприємно стислося.
Він підвів погляд і зазирнув у мої очі. Я помілила, що його були вологими та червоними. Як у людини, якій розбили серце.
- Марик, пробач мені! - щиро просила я. - Благаю, допоможи! Востаннє! Допоможи! - я відчула, що по моїй щоці бринить маленька слізка. Блондин вивільнив одну руку і ніжно витер її із мого обличчя великим пальцем.
- Добре, квіточко.