Володар Таємниць

Розділ 10: Норма

— Хто це?

Клейн думав про таємниче самогубство початкового власника цього тіла та про невідому небезпеку, з якою він міг зіткнутися, коли почув раптовий стукіт у двері. Він підсвідомо відчинив шухляду, дістав револьвер і обережно запитав.

Інша сторона помовчала кілька секунд, перш ніж пролунав трохи різкий голос з акцентом Авва:

— Це я, Маунтбеттен, Бітч Маунтбеттен.

Голос замовк на мить, перш ніж додати:

— Поліція.

«Бітч Маунтбеттен...» Коли Клейн почув це ім'я, він відразу згадав його власника.

Він був поліційним, який відповідав за вулицю, де розташовувалась орендована квартира. Він був грубою, жорстокою та практичною людиною. Але, можливо, тільки така людина могла бути стримувальним фактором для алкоголіків, злодіїв, шахраїв та хуліганів.

— Добре, я зараз підійду, — голосно відповів Клейн.

Він планував покласти револьвер назад у ящик, але подумав про те, що гадки не має, чому прийшла поліція й чи не стануть вони обшукувати кімнату чи робити щось ще, тому він підійшов до печі, де вже давно згасло полум'я й поклав у неї револьвер.

Далі він узяв відерце з вугіллям, висипав кілька шматків й поставив на піч чайник, щоб усе приховати.

Зробивши все це, він обтрусив свій одяг, швидко підійшов до дверей і сказав:

— Вибачте, я задрімав.

За дверима стояли четверо поліційних у чорно-білих картатих формах з кашкетами. Бітч Маунтбеттен, який був із каштановою борідкою, кашлянув і сказав Клейну:

— Ці три інспектори хочуть у тебе щось спитати.

«Інспектори?» Клейн рефлекторно подивився на нагрудні знаки трьох інших поліційних і виявив, що у двох із них були три срібні шестикутники, а в одного — два. Вони виглядали значно краще за Бітч Маунтбеттена, який мав лише три шеврони.

Бувши студентом історичного факультету, Клейн майже не цікавився ієрархією в поліції й не дуже багато знав про їх звання та відмінні риси. Єдине, Бітч Маунтбеттен часто вихвалявся тим, що він був старшим сержантом.

«То ці троє інспектори?» Під впливом розмов із Бенсоном, Уелчем та іншими одногрупниками, у Клейна вистачило розуму відступити до кімнати.